— Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачку за півметра від берега.
— Це божевільна затія, і вона… нереальна. — Семен лукавив, йому знадобилось п’ять секунд, що вияснити, що теоретично «погасити» гарнізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час достатній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадіювати тебе. Ми не зможемо. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Ґрем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеться самому опікуватись ситуацією на терасі. Якби не мій міг гіпс, ще можна було б, а… — Хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.
Левко розвернувся і, не сказавши ні слова, закрокував геть. Семен дивився йому вслід знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте не відчуваючи бажання погукати товариша.
Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі. Сьома не хотів тікати.
— Для чого ви мене покликали? — Семен йшов назирці за Джейсоном. На чоловіку досі була брудна футболка.
— Щоб показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.
Х’юз-Коулман спинився і підніс ліхтар до стіни коридору. Вони з Семеном стояли на десять метрів нижче входу в Білу кімнату. Біля лівої стіни.
— Що там?
Хлопець спочатку нічого не побачив. І лиш нахилившись, розрізнив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні.
— Підійди і стань поруч зі мною, — порадив чоловік, — тоді побачиш.
Сьома послухався і моментально побачив зображення — все відразу, цілком. Так наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, перестаючи відбивати світло, як тільки промені потрапляють на неї не під прямим кутом.
— Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?
— Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.
— Я?
— Так. — Чоловік знав, що викарбовано на стіні, але хотів примусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.
Сьома ступив крок назад, щоб краще осмислити малюнок. Перед ним постав круг, а точніше — кільце, розділене на вісім секторів. Сектори пронумеровані цифрами від нуля до семи. У верхньому лівому куті стояв символ, що відповідав числу вісім, у верхньому лівому — цифрі п’ять. Нульовий сектор був поділений на менші сегменти в поки що незрозумілому співвідношенні. В центрі кільця древні художники розмістили вісімкове число — 555 — три п’ятірки. Саме воно проступало найчіткіше. І в самому низу зображення проходив напис, в якому, крім незнайомих символів, Семен розрізнив «п’ятірки» й «вісімки».
Хлопець наморщив лоба. В іншій ситуації він зразу здогадався б, що перед ним, але того вечора з голови не йшла остання розмова з Левком.
(
Росіянин не міг ні про що інше думати.
— Я не… Джейсоне, я не можу…
ebooksa