Твердиня

Японка краще відчувала Ґрема. Вона здійняла брови, безгучно запитуючи: що таке?

Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гупання в скронях і міркуючи над тим, чому, незважаючи на те, що у них справді все вийшло, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, що могло перешкодити їх відльоту, — це повернення Джейсона на «Мі-17». Росіянин задивився в той бік, звідки міг з’явитись великий гелікоптер. Небо все ще затягували хмари, але висіли вони високо, і з сімдесятиметрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував: «Мі-17» не було.

— Пішли, — поквапив Сьома.

CXLII 19 серпня 2012 року, 14:05 (UTC – 5) Паїтіті

— Стійте. — Ґрем закляк, зіщулившись. Вони спинилися за крок від ґанку котеджу Джейсона. Десь вдалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.

— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тицьнув пальцем на лупату кабіну чорного «Колібрі», що вимальовувалась за якихось десять метрів від них, — в кабіні цього крихітного красеня.

— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець, пройшовся поглядом по лицях товаришів і втупив очі собі під ноги.

Вони дивились на нього зацікавлено (поки що навіть не занепокоєно), а він поник, зіщулився ще більше, наче його пропекли гіркими докорами.

— Чувак… — Левко простягнув руку, збираючись струснути мулата, примусити його отямитись (можливо, трохи різко, та все ж з добрими намірами).

— Нехай говорить. — Сьома на льоту перехопив руку українця. Підступив до Ґрема і нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.

— Пригадуєте, я казав, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так. Моя ліцензія прострочена, на PPL потрібно кожні два роки здавати екзамен, та все одно я міг би підняти в повітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»[162]. — То був голос мертвяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомив, що розповіді святош про геєну вогненну чистісінька правда». Ґрем тримав кулаки на рівні живота і знавісніло м’яв футболку. — Ви також запитували мене колись, чи вмію я керувати гелікоптерами. — Питав насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав вголос промовляти ім’я українця. В той момент він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керування гвинтокрилими машинами в іллінойській «Helicopter Academy».

Сатомі й Семен кивнули, Левко, примруживши праве око і піднявши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав. Пам’ятав також фотографію, на якій Ґрем Келлі в навушниках і крутяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впевнено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти неправильним руслом. Той знімок, наче дамба, стримував щось дуже недобре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захисні механізми і накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав:

— Це правда. Я справді почав брати уроки, але… — Американець звів голову і подивився прямо, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені, і плинув у далечінь.

Після останнього «але…» і довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не нагряне, не прилетить, принаймні не в найближчі кілька годин. А навіть якщо й прилетить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

В очах мулата стояли сльози.

— Що за лайно лізе в тебе з рота? — Губи у Левка пересохли, очі досі полискували, але виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннім ранком відбивається від білої і цілковито мертвої поверхні солончакової пустелі і саме стає неживим.

— Я не зможу… — Ледь чутним подихом слова зірвалися з губ американця.

Перш ніж вони досягли вух українця, у Сатомі вихопився різкий, наче постріл із рушниці, вигук:

— Ні! — Вона в заперечному жесті замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось інакше робити він не міг. Уже не міг.

— Замовкни! — гаркнув Левко на японку і зробив крок до мулата (Сьома підсунувся, щоб бути готовим при першій необхідності вклинитись між цими двома), відчуваючи, як у животі затріпотала поранена пташка: — Що ти не можеш?