Твердиня

— Це через вас! — ридала Сатомі, і українець не мав що заперечити. Не полишаючи спроб пригорнути дівчину, він кидав злостиві погляди на скоцюрблену фігуру мулата. «Це твоя вина, ніґере. Винен ти. Не Сьома, а ти. І ти за це заплатиш». — Якби ви не примусили… якби я не…

Переляк від того, що Сатомі з розпуки вибовкає про бруґмансію і спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе і зривисто зашепотів їй у вухо:

— Сатомі, дорога моя, я співчуваю тобі… уявляю, як ти зараз почуваєшся. — Нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що, хай як це грубо звучить, мусить заткнути їй рота. — Але довкола нас повно чоловіків з банди Амаро і один з людей Джейсона. Благаю, опануй себе і… не говори зайвого.

— Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я… — Вигуки заглушила низка безутішних схлипів.

Морщачись від волосся, яке лоскотало носа й губи, Левко вів далі:

— Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюся. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся і перестань ридати.

Промовляючи ці слова, хлопець почувався огидно. І річ навіть не в тому, що він не вірив у те, що говорить. Просто відчував, як Сатомі несильно, але настійливо відштовхує його руки, і розумів, що стіна між ними тільки товщає.

— Я не можу, Лео… Це вже занадто.

Його увагу привернув шум, що доносився із західного боку тераси. Хлопець повернув голову і побачив Джейсона, Віктора Шако і довготелесого стрільця, які неслись — чесали, як очманілі — в його напрямку. Пробігаючи повз велику піраміду, Віктор щось прокричав, і до гурту приєднались другий пілот і штурман «Мі-17». Левко ніколи не бачив, щоб чоловіки так бігли: лиця перекошені, очі широко розкриті, земля летить з-під ніг — геть тобі енсьєрро з Памплони[173]. Спершу він злякався, що аферу з бруґмансією розкрили і чоловіки мчать, щоб розправитися з ним і японкою. Хлопець затамував подих і міцніше обійняв Сатомі.

За десять метрів від Левка чоловіки завернули й забігли під навіс; зібрались навколо радара. «Радар!» — стрепенувся хлопець. Втішаючи Сатомі, він забув про сигнали тривоги, що сповіщали про наближення до Паїтіті невідомого літального апарата, а тепер з гіркотою усвідомив, що незнайомця засікли. Відсторонившись від дівчини, Левко пробігся очима по горизонту. Літака не було видно. Значить, він усе ще далеко. Шкода. Як же шкода!.. Хлопець став стежити за чоловіками, перебуваючи достатньо близько, щоб чути, про що розмовляють під навісом.

— Holy shit! — випалив Джим Ломбарді, зиркнувши на екран радіолокатора.

Джейсон нахилився над монітором, обіпершись руками об стіл. Його обличчя набуло сірого відтінку, такого ж моторошного, як передсвітанковий туман. Віктор Шако виглядав не краще: пілот «Мі-17», вперши руки в боки, стримів поруч з Джейсоном, морщив лоба і кусав нижню губу.

— Двадцять п’ять миль! — нервував молодий Ломбарді. — Джейсоне! Віку! Чого ми чекаємо?

Гордон Лі Купер, другий пілот, як і Левко, виїдав очима небокрай.

— Мали б уже його бачити, — зронив він.

— Йде низько, — не своїм голосом (цілком механічно) відгукнувся Віктор. — Понад самими кронами.

— Можеш щось зробити? — Джейсон повернув голову до лівого плеча і подивився на Віктора. Через мертвецько-сірий колір обличчя Х’юз-Коулман скидався на актора, що наклав забагато тонального крему, причому не лише на шкіру, але й на губи.

— Треба розвантажити вертоліт! — змахнув руками Джим Ломбарді.

Штурмана проігнорували. І Віктор, і Гордон Лі, і Джейсон чудово усвідомлювали, що не встигнуть витягти з черева «Мі-17» навіть десяту частину вантажу. До Джима Ломбарді поволі дійшло, наскільки серйозні у них проблеми.

Віктор тер скроню, дивлячись на круглий локатор і не бачачи його.