Твердиня

Сьома остаточно прочунявся.

Джейсон відштовхнув Марко Молінарі (італієць мусив допомогти собі руками, щоб не перекинутись разом зі стільцем) і підскочив до Рода Холмґрена.

— Що?!

Довготелесий заковтнув повітря.

— Літак… З південного заходу наближається літак!

— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлив Рода очима.

— Віку… близько… — Стрілець важко дихав, відсапуючись, наче олімпійський бігун після найпотужнішого спурту в кар’єрі. — Віку, він ду-у-уже близько.

— Скільки?! — нетерпляче рявкнув Віктор.

— Тридцять миль. Уже менше.

Ледь піднявши краї брів, Віктор поспіхом підраховував. Якщо це турбопроп[172] (а інших у цій глушині не буває), який летить з крейсерською швидкістю 110—120 миль/год, значить, у них трохи більше ніж чверть години, щоб підготувався. Якщо ж пілот літака знає, куди прямує, і витискає з мотора максимальну потужність — у них немає й десяти хвилин.

— Вікторе…

Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голові все перемішалося. Х’юз-Коулман не вірив, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав всі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер думати, кому йняти віру.

Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йому знадобилося дві секунди, щоб проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни «Мі-17» в основних паливних баках лишалось двісті літрів пального (приблизно десять відсотків), у резервному — чотириста п’ятдесят літрів (менше половини від об’єму додаткового бака). Такої кількості в кращому випадку вистачить на сімдесят кілометрів польоту. Поки Гордон Лі і Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько, щоб бачити Паїтіті. А це означає, що Віктору доведеться його доганяти. Ситуація ускладнюється тим, що Hip стоїть біля пірамід з повним «черевом». У вантажному відсіку більше нід три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність до нуля. Навіть дуже старому турбопропу вистачить дванадцяти-тринадцяти хвилин, щоб відірватись від погоні.

«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»

— Вікторе, — ледь не благально окликнув Х’юз-Коулман.

Пілот заглянув Джейсону у вічі. Він міг пояснити, що в баках недостатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити «Мі-17», оскільки той стоїть не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не є проблемою, проте перед заправкою доведеться знову глушити двигуни і вижидати п’ять хвилин… в такому разі незваний гість встигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті і вшиється, а Джим і Гордон Лі все ще накачуватимуть «Мі-17» паливом). Віктор міг би поскаржитись, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь не самонавідними ракетами (хай там скільки палива буде у вертольоті). Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного-єдиного слова:

— Лайно.

І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкривається кіркою льоду. Вперше в житті він по-справжньому перелякався.

CLVIII 20 серпня 2012 року, 12:25 (UTC – 5) Паїтіті

— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!

Ґрем сидів віддалік, безвольно схиливши голову на плече. Левко намагався обійняти дівчину, одночасно борючись із потрясінням від усвідомлення, що вона осліпла. Ослаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.