Минуло трохи більше хвилини, і Джейсон, поправивши мікрофон, знову озвався:
— Вікторе, прийом…
— Так, босе.
— Повертай 0-9-0… Ти вже маєш його бачити. — Сивочолий схопив бінокль, що завжди лежав поряд з радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не бачив ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.
— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.
Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластикового столу, на якому розташувався монітор радара. Точка, що позначала невідомий літальний апарат, наближалась до Паїтіті. Не витримавши, він викликав Віктора:
— Вікторе… е… між вами одна миля.
Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як зростає роздратування, коли «Мі-17» нарешті відповів:
— Ми притислись до «зеленки». — Так між собою чоловіки називали тропічні зарості. — Я не хочу, щоб вони побачили мене раніше, ніж я їх, але… — Джейсон уявив, як вертоліт «вгрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, наче звір на полюванні. — …Але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.
— Бляха, вони скоро зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж літак, а не…
— Заткнись, Джейсоне, — обірвав тираду пілот. — У мене «голі» баки, і ми чекаємо на гостя, який цілком може виявитись озброєним. — Наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.
Джейсон прикусив язика.
Крізь навушники прорвались збуджені вигуки, і відразу по тому Віктор сказав:
— Босе…
Голос став як раніше.
— Так?
— Є візуальний контакт, триста-чотири метрів на північ від нас. — І зразу за цим: — Чо-о-орт…
— Що там?
— Це науковці.
— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.