— Ні, — Гера згадав батьків: «Що за капризи, хіба тобі не хочеться, щоб у тебе залишилася
Фотограф повернувся до своєї камери, а Гера застиг перед об’єктивом і знову перетворився на піонера-героя під прицілом фашистів — червоний галстук тільки підкреслив аналогію.
— Готовий? — запитав фотограф, укотре забравшись під чорну накидку. — От зараз ми й дізнаємося — ф’ючер ти чи ні.
Хоча в той момент Гера не міг бачити обличчя фотографа, йому здалося, що той зловісно вискалився, ховаючи обличчя під чорною вуаллю камери, немов злий чаклун.
— Увага! Зараз вилетить…
(хе-хе, хлопче!.. зараз у тебе дещо
Око фотооб’єктива почало
ККККККК!..
Гера відчув, як його відносить кудись дуже далеко…
Відчуття простору, часу й навіть власного тіла розчинилося в безтілесному НІДЕ… Але особливо вразила саме відсутність
Темрява раптом зникла, і Гера побачив себе самого немов у дзеркальному відображенні. Тільки той, дзеркальний хлопчик — був справжній, а він (Гера чомусь зрозумів це одразу) дивився на нього з портрета.
Коли Гера-з-майбутнього, повісивши зображення на стіні, відійшов убік, то побачив свою кімнату — Гера-в-портреті одразу відзначив, що дивився так, ніби весь перетворився на суцільне Око. Йому не треба було переводити погляду, він бачив усю картину загалом.
Одна за одною перед ним пронеслися картини його майбутнього. Кімната то була світлою, то занурювалася в нічну темряву; з’являвся він сам, заходили батьки, друзі; літній пейзаж за вікном змінювався сніжною зимою…
…Ось він, прикривши двері кімнати, уважно прислухається до голосів тата й мами, які обідають на кухні. Виймає з портфеля щоденник і обережно вириває сторінку, де червоним учительським чорнилом — прохання, щоб його батьки прийшли до школи (строгий завуч зненацька застав Геру в туалеті з цигаркою). Він вириває аркуш зі щоденника і, щоб не залишати ніяких слідів, виймає з іншої його половини ще одну сторінку. Але це не все. Хитро посміхаючись, Гера дістав із письмового столу зовсім чистий новий щоденник — його він більше години підбирав у канцелярському магазині перед початком навчального року, щоб і колір сторінок, і розташування дірочок від скріпок ідеально збігалися з прикметами робочого щоденника — ось тепер усе гаразд…
…Вони з Алексом сидять на ліжку й розглядають пом’ятий чорно-білий журнал, який знайшли під лавкою в парку. Хлопчиська обмінюються приглушеними репліками, хоча вдома нікого немає. Схоже, журнал саморобний, з дуже неякісними фотографіями, зате на них зображені голі жінки з величезними, як кавуни, грудьми. Жінки застигли в зухвалих позах; деякі зовсім без одягу, деякі в дивному облягаючому вбранні зі шкіри, яке зовсім не прикриває інтимних частин тіла. Деякі тримають у роті чи руках щось схоже на банан, але що саме, зрозуміти неможливо через низьку якість чорно-білих фотографій. Алекс висловлює своє припущення, і вони починають сміятися.
Саме «Алекс», тому що до нього вже давно прикріпилося це прізвисько. Ніхто не знає звідки… чи не
Коли Алекс піднімається, щоб іти додому, Гера просить залишити журнал у нього на кілька днів. Алекс іде, повертаються з роботи батьки, вечеря… Коли всі, нарешті, вкладаються спати, Гера тихенько включає в кімнаті настільну лампу й дістає захований журнал…
Гері — шістнадцять…
Батьки подарували йому конверт із вітальною листівкою, в котру була вкладена грошова купюра на двадцять п’ять карбованців. Він сам має вирішити, який подарунок собі зробити. Вперше в житті йому дарували гроші.
Та сьогоднішній день більш знаменний іншим — він одержав паспорт. Щоправда, ця подія була дещо припсована недавнім відвідуванням фотосалону, де йому довелося змусити себе дивитися прямо в об’єктив камери. На щастя, обійшлося без ексцесів. За останні роки він уперше фотографувався по-справжньому. Раніше, коли в шкільному класі робили колективне фото, він або знаходив привід утекти додому, або просто заплющував очі. Важкі стосунки з фотокамерами й навіть зі звичайними лінзами для Гери так і залишилися нерозгаданими. Він нічого не пам’ятав із того, що дванадцятирічний Гера-в-портреті бачив