Донор для небіжчика

— І так завжди? Я маю на увазі, коли фотографуєшся.

— Здається, так, — непевно відповів Гера і ще більше знітився.

І в той же час ця можливість була для нього приємною несподіваною нагодою поділитися з кимось своєю проблемою, — фотограф виявився першою людиною в житті, яка серйозно сприйняла його… як це? — фотофобію?

— Тільки зараз… — він запнувся й почервонів.

(чорт! це виглядатиме, наче мені не дванадцять років, а п’ять)

— Що? — фотограф дивився на нього зовсім серйозно й без найменшого натяку на недовіру чи глузування. Немов справді розумів, про що мова.

— Цей фотоапарат такий великий, і в нього такий здоровенний об’єктив…

Фотограф замовк на хвилину, розглядаючи блідо-голубий квадрат за спиною хлопчика, що служив тлом, а потім перевів погляд на Геру.

— От що я тобі скажу, хлопче: схоже, ти ф’ючер.

— А що це таке? — запитав Гера.

— Не «що», а «хто». Ф’ючери — це люди, здатні бачити майбутнє. І не лише своє. Найчастіше це трапляється під час фотозйомки, в ту коротку мить, коли клацає діафрагма об’єктива. Вона схожа на зіницю ока…

Гера з подивом дивився на фотографа — те, що він говорив, було схоже на переказ якої-небудь фантастичної розповіді чи просто вигадку, — може, ця розмова — для того, щоб його заспокоїти і зробити гарний знімок?

— Я працюю фотографом уже більше двадцяти років, — продовжував господар салону. — За цей час через мене пройшли, напевно, десятки тисяч людей. Але я зустрічав лише двох справжніх ф’ючерів. Це дуже рідкісні люди… Хто знає, може, ти — третій.

— Правда? — недовірливо запитав Гера. — І вони… ну, ці люди… ф’ючери… щось справді бачили?

Фотограф тихо розсміявся.

— Бачиш, серед ф’ючерів ті, хто може що-небудь згадати, трапляються рідко. Я їх не зустрічав. Вони просто бачать і одразу ж забувають. Декому потім можуть снитися дивні сни чи з’являтися якісь уривчасті спогади — це трапляється, коли майбутнє, так би мовити, стає сьогоденням. Наприклад, такому ф’ючеру може прийти лист, а він зненацька згадує, що в ньому написано. Це немов спогади про майбутнє.

— А чому вони забувають? — Гера мимоволі глянув на об’єктив великого старого фотоапарата. Зараз він не був… небезпечним? Здавалося, він заснув на час — і тепер викликав лише ворожість.

Фотограф захитав головою:

— Мені це невідомо.

— Ну, добре, — він підвівся на ноги. — Пора братися за діло, а то там, напевно, вже зібралася черга. Ти не передумав?