Але десь у глибині свідомості він знав, що це не так.
Він склав кредитні картки в одну стопку й машинально перетасував, немов колоду карт.
Він намагався хоч за що-небудь зачепитися.
(півтора року)
Він повинен їх воскресити. За деяких обставин подібне заняття перетворюється на катування і здатне звести з розуму.
(півтора року)
Що це було?
«Послухай, усе це дурна затія, — він без зусиль упізнав голос. — Що зміниться, якщо ти навіть згадаєш? У тобі сидить бомба з найхитрішим детонатором у світі. І ніякі спогади не зможуть його вирубати, ти це прекрасно знаєш».
Так, мабуть, це так. Але я знаю також і те, друже, що коли не зумію відшукати відповіді на ЦІ запитання, вони переслідуватимуть мене до самого моргу тієї лікарні, де я вріжу дуба на останній стадії хвороби, коли моє волосся навколо ліжка збиратиме прибиральниця, а все інше перетвориться на гнилі мощі, обтягнуті прозорою шкірою. Тому йди до дідька зі своєю раціональною логікою.
Отже, що могло статися півтора року тому?
Фактично те саме, що завжди: робота, робота, робота… Зрідка — відрядження в інші міста (власне, все та ж робота). Ще рідше — вечірки, які Герман завжди ненавидів, причому все сильніше. Одне тільки нагадування про захід, що наближається, викликало в нього бридкі відчуття. Дивно, як він узагалі став процвітаючим бізнесменом із таким підходом до життя. Імовірно, тут була заслуга не його, а Алекса, треба віддати тому належне. Відвідував же Герман вечірки переважно для того, щоб уникнути здивованих поглядів колег і повчальних балачок шефа.
Ось, мабуть, і все, що він міг згадати.
І ще операція на апендицит, яка ледь не забила цвяхи в його труну.
Рівно півтора року тому.
Приступ схопив іще в київському аеропорту перед вильотом додому, у Львів. Коли оголосили шестигодинну затримку рейсу, Герман купив в аптечному кіоску упаковку анальгіну, прийняв одразу три штуки й повернувся в зал очікування, де, скорчившись у кріслі, відсидів усі шість годин. До того моменту від цілої упаковки анальгіну залишилася одна таблетка, що тріснула майже навпіл і нагадувала два молочні зуби. Кіоск був уже зачинений. А потім бадьорий голос диспетчера потішив пасажирів, що летіли з Германом одним рейсом, оголосивши про додаткову тригодинну затримку. Герман відчував, що в нього починається жар. Моментами він майже нічого не бачив, тільки знав, що йому стає все гірше. Він практично не пам’ятав як опинився в літаку. Але «швидка» відвезла його вже з дому тільки наприкінці наступного дня. Отямившись після операції, Герман зі слів чергового лікаря довідався, що жити йому залишалося лічені хвилини, — поширювалося запалення. Його ледь устигли врятувати.
Усе це трапилося саме півтора року тому.
Герман схопився.
— От! — він ударив кулаком по столі, відчуваючи якесь злісне задоволення.
Як він міг цього не врахувати, — адже це до сміху