…всіх лікує, всіх зцілить —
добрий лікар
А-аай! БОЛИТЬ!!!
Герман похмуро посміхнувся цьому видінню.
У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…
Раптом найближчі двері різко відчинилися, ледве не вдаривши Германа по плечі, і він ледь не скрикнув. Уже не молода чергова медсестра винесла з палати крапельницю й подивилася на гостя. На її обличчі неважко було прочитати: «А ти ще хто такий? Мені досить того, що я і так виконую чужу роботу, тягаючись по всьому відділенні з цими проклятими крапельницями, бо в когось чухається одне місце. І ця зараза втекла за цілу годину до того, як закінчиться її зміна. Тому краще шуруй звідси й не мороч мені голову, зрозумів?»
— Зараз не прийомний час. Кого вам треба?
— Чергового лікаря, — відповів Герман. — Чи когось із…
— Не знаю. Не знаю, де він, — вона категорично захитала головою. — Приходьте іншого разу.
«Шуруй звідси, мені й без тебе тут клопоту досить!»
Ззаду почулися кроки. Герман і медсестра одночасно повернули голови.
У відділення зайшов чоловік у білому халаті.
(добрий лікар)
Навіть здалеку легко було визначити, що він не належить до нижчого медперсоналу. Він прямував у їхню сторону. Його Герман не пам’ятав.
— Ось він, черговий лікар, — сказала сестра й, залишивши Германа, подалася разом із крапельницею у своїх справах. Ніжка штатива чіплялася за лінолеум і наче видавала шипіння роздратованої змії.
Герман зробив кілька кроків назустріч лікарю.
— А в чому, власне, річ? — насторожено відреагував той.
Герман не був схожий на хворого, що затримався у відділенні довше, ніж інші, й не змився додому з усіма ходячими пацієнтами.
— Я вас слухаю, — лікар був уже помітно сивуватий чоловік років за п’ятдесят, повненький, в окулярах з димчастими стеклами, майже такими, як у генерала Піночета, й точно такими, як в іншого генерала — поляка Ярузельського.
— Півтора року тому, — почав було Герман, дивлячись на своє подвійне віддзеркалення в затемнених окулярах, — мене доставили в це відділення з гострим апендицитом…