Донор для небіжчика

Утім, іще розумніше було б узагалі відмовитися сідати в їхню машину. Але, бачте, їй захотілося проїхатись у «мерседесі» із крутими хлопцями; їй потрібно було нових вражень!.. І вони самі здалися їй спочатку нормальними.

Можливо, якби вона частіше спілкувалася з тими своїми однолітками, які вже знали дещо в житті, то хоча б почула кілька слушних порад на тему: «Перший секс у житті може відбутися не обов’язково, коли ти цього захочеш». Але вона сіла в машину, бо ніщо не допомагає пізнавати реалії життя так, як власний досвід. Особливо, якщо із самого дитинства розглядаєш навколишній світ через надійні куленепробивні стекла батьківських окулярів.

Потім був ресторан, маса вражень, перший за всі шістнадцять років ковток шампанського… І внутрішній жаль, що її сіренькі подружки-скрипальки не можуть зараз цього побачити…

Першим тривожним сигналом був момент, коли товстий, як вагітна цистерна, тип запитав її з багатозначною посмішкою, чи не відвідує вона після школи вечірні курси «Умілі губки»? Вона нерозумно хіхікнула, інші — зареготали. І якось сама собою прийшла думка про те, що вже близько півночі, про батьків, які, напевно, ще годину тому почали занепокоєно поглядати на годинник, — може, навіть дзвонити її подругам…

Тривожна нота в її свідомості звучала сильніше з кожною хвилиною, але вона все одно довго вагалася перед тим, як сказати, що їй пора додому, відчуваючи себе так, наче за якихось півтори години подорослішала на половину прожитих років одним болісним ривком.

Вони наздоганяли. Близький тупіт за спиною віщував швидкий початок ще одного відкриття цієї ночі. «…Із усіма… а ти як думала?» — крутилася в голові фраза, кинута блондином на виході з ресторану, точніше, звичайного бару. Потім її просто заштовхнули в машину…

Якимось дивом їй вдалося вискочити з автомобіля й кинутися втікати, коли ті зупинилися закупитися спиртним і цигарками біля цілодобового кіоска. Хлопці явно не очікували такої спритності, і вона зробила непоганий ривок, від якого, втім, тепер майже нічого не залишилося. Метрів п’ять? Шість? Здається, вони розділилися, точніше, один, утомившись, відставав від іншого на десять-дванадцять кроків.

Серце стукало шалено, голова розколювалась. Розуміючи, що останні сили вичерпуються, вона різко завернула з алеї і, пробігши ще десяток метрів серед кущів і дерев… раптом урізалася в чийсь темний силует.

Від несподіванки вона скрикнула й упала.

Дівчина зробила спробу піднятися, але в цей момент темний силует схилився до неї і прошепотів:

— Не бійся… тепер нічого не бійся, — його голос звучав немов шерех сухого листя.

— Все добре… не бійся… і не рухайся… я скоро повернуся й подбаю про тебе…

Потім він буквально розчинився в темряві. А вона залишилася лежати на землі й навіщось закрила обличчя руками, почуваючи, що не залишилося сил навіть заплакати.

Поруч із нею (просто за кілька кроків) хтось пройшов. А через секунду з боку алеї почулося: «Ось вона… між деревами, бачиш?» Повз неї знову хтось пройшов у зворотному напрямку. «І коли тільки встигла, сука…» — вловила вона шепіт блондина.

Тільки потім дівчина дозволила собі зробити перший глибокий вдих — із моменту, коли налетіла на когось, хто наводив на думку про дерево, що говорить і розгулює після заходу сонця своїми володіннями.

— Ось вона… — тикнув пальцем у темряву здоровань блондину. У цій частині парку ліхтарів майже не було, і тому треба було напружити зір, щоб розглянути обриси людської фігури серед тіней і стовбурів дерев. — Бачиш?

— Здається… Так, тепер бачу, — заусміхавшись, кивнув блондин. — Дивись-но, втомилася. Добре, ти чекай, я опісля тебе покличу.

— Завжди хочеш першим зняти вершки, — пробурмотів здоровань невдоволено, але залишився на місці.

— Відпочинь, для тебе ця дівчинка надто швидко бігає, — порадив блондин. Той щось промукав і поліз у кишеню за цигарками.

Блондин почав наближатися сам.