Донор для небіжчика

Але зважилась піднятися тільки тоді, коли почула близький знайомий шепіт:

— Не бійся, тепер усе добре. Я повернувся… щоб подбати про тебе…

Вона втомлено усміхнулася, підняла голову, збираючись щось відповісти, але короткий хрускіт шийних хребців став останнім звуком у її житті…

Розділ 3

Лозинський переконується

Весь наступний день, після вторгнення свого колишнього пацієнта, Лозинський залишався вдома. Вихідні він провалявся в ліжку, майже нічого не їв і навіть курив менше, ніж завжди.

Хірург пам’ятав, як прийшов до пам’яті близько п’ятої ранку на підлозі кімнати, довго згадуючи, що сталося вночі.

До вечора Лозинський зрозумів, що починає глухнути.

До того ж у голові постійно прокручувалися слова: «Тепер ти знаєш…» Вони повторювалися настільки часто, що незабаром остаточно втратили для нього зміст.

Першого дня Лозинський практично не намагався осмислити розмову зі своїм колишнім пацієнтом, що перетворився на чудовисько; у його голові панував хаос.

Оговтуватися хірург почав лише наступного ранку. Але основною причиною було не те, що до нього поступово повертався слух — уперше за багато років Лозинському приснився Ай-Болить. Його прихід повторився точнісінько, як у дитинстві.

«Здрастуй, Феліксе! — пухленький рожевощокий лікар, що зовсім не змінився за останні роки, підморгнув, немов старому знайомому. — Ти ж ніколи не забував про нас, правда? — Добрий Лікар був чимось дуже задоволений. — До речі, як там поживає наш пацієнт? Ти ж здогадуєшся, про кого йдеться? Мій і… твій — наш. А? Так-так, Герман. Як він тобі? Чудовий, правда? Ну, ну, Феліксе, це зайве… Може, ти ще до кінця не зрозумів, однак ти зовсім не жертва — ти один із його творців, нехай навіть твої функції зводилися лише до несвідомого механічного виконання. Так! Так! Уся ця дурна балаканина про знання, ненавмисну передачу вірусу за допомогою власної крові й так далі — НІСЕНІТНИЦІ! Тепер ти став одним із нас! Хотів того чи ні. Це факт, Феліксе, доведений факт».

«Мені плювати на це все! — нарешті відповів Лозинський. — Я не знаю, хто ви, але я не дурень! Можливо, ви справді використовували мене, хоча я можу тільки гадати, чому вам потрібна чиясь допомога. Та запам’ятайте: навіть моя мимовільна участь у чомусь не може перетворити мене на одного з вас!»

«Дурнику, — поблажливо посміхнувся Добрий Лікар, — хіба ти не розумієш, що твій особистий вибір позбавлений сенсу? Людина ніколи не вирішує цього самостійно. Скільки разів твої наміри відповідали реальним учинкам? Якщо це і траплялося, то тільки тому, що плани когось більшого випадково збігалися з твоїми. Ти вважав, що пропозиція народжується завдяки можливості вибору? Частково це так. Або ти вибираєш свій шлях добровільно, або — під примусом. Поглянь — хіба не так вийшло?

Звичайно, звичайно! Коли я говорю „один із нас“, це не означає, що ти справді здатний досягнути нашого рівня. Мається на увазі бути на одній стороні. Якщо хочеш, назви це взаємовигідним співробітництвом. Не будь дурнем, ігри закінчились, а впиратись безглуздо — ти вже один із нас, і розумніше було б скористатися цим… добровільно виконуючи те, від чого все одно нікуди не дітися».

«Це ми ще побачимо!» — кинув Лозинський і прокинувся.

Уже через годину розмова з Ай-Болитем здавалася йому звичайною реакцією на пережитий стрес, який воскресив у пам’яті давно забуті дитячі кошмари.

Інша річ — Герман. І вірус…

Прийшовши в лікарню, він подав заяву на звільнення. Ніхто, звісно, не заперечував.

Але перед цим він устиг зробити ще дещо: побувати в архіві відділення, щоб віднайти документи, пов’язані з перебуванням Германа в лікарні. Найголовнішим було встановити його домашню адресу.