Розділ 4
Місто вночі (II)
Коли Задума й Веселун піднялися на дах, уже було темно. Майстер чекав їх, дивлячись на місто, що запалювало вогні. Поруч із ним сутенів тендітний силует мольберта, нагадуючи обрисами кістяк якоїсь дивовижної тварини. Очевидно, поки було ще світло, він устиг попрацювати й, можливо, навіть закінчив картину. Назва полотна була відома, учитель цього не приховував: «Місто Ночі».
— Добре, що ви прийшли саме в такий час, — сказав Майстер, не повертаючись до них. Учні знали, що він не терпить сторонньої присутності під час роботи. Особливо, коли та наближається до завершення.
— Так, — продовжив Майстер, немов підтверджуючи їхні думки, — це дало можливість закінчити вже сьогодні.
Усміхнувшись, художник дістав із кишені куртки невеликий ліхтарик і показав хлопцям:
— Уявляєте, я користувався цим, щоб зробити останні мазки, коли стемніло.
Учні переглянулися, наче кажучи один одному: «В його віці дивацтва — звичне явище. Рембрандт, кажуть, і не таке викидав…»
— Ви її розглянете завтра. А цього вечора… — художник жестом запросив учнів стати біля нього. — Сьогодні я хочу вам дещо показати. І почути,
— Що? — зацікавлено запитав Веселун.
— Місто, — старий окреслив рукою в повітрі півколо, охоплюючи панораму кольорових вогнів унизу. — Місто ночі…
— Це ж назва картини… — Задума подивився на землю з висоти чотирнадцяти поверхів і знизав плечима: — Нічого особливого, як на мене. Звичайне місто. Темно. Високо. Ми бачили таке вже тисячу разів… І це не цікаво. Мені, принаймні…
Майстер поклав долоню на плече Задуми. Обережно, немов мав справу з дуже крихким матеріалом.
— Ти сьогодні не в дусі?
Той знову знизав плечима:
— Та ні, не те щоб… — однак через секунду додав: — Напевно.
— Щось серйозне? Може, хочеш…
Задума захитав головою.
Веселун посилено зображував байдужість до їхньої розмови. Добре, що темрява ховала його посмішку. Він, як ніхто інший, знав, що його другові властивий подібний стан: серйозний та зажурений і водночас роздратований. Цього разу Веселун знав навіть причину: його товариш безнадійно закохався в жінку, що років на десять-дванадцять була старша за нього. Без взаємності.
— Що ж, — після хвилинної паузи мовив художник. — Я не наполягаю. Особисте завжди має залишатися в таємниці.