Ганнібал

— Там є стілець. Можемо поговорити, поки ти його годуватимеш.

— Поговорити про що, Dottore[62]?

Ромула пристойно володіла італійською, а також французькою, англійською, іспанською та циганською. Говорила вона без емоцій — прегарні акторські здібності не вберегли її від тримісячного строку за кишенькові крадіжки.

Вона зайшла за ширму. У пелюшках немовляти був схований пластиковий мішечок із сорока сигаретами та шістдесятьма п’ятьма тисячами лір, що становило трохи більш ніж сорок один долар, побганими купюрами. Треба було робити вибір. Якщо поліцейський обшукав немовля, то може звинуватити її в контрабанді, щойно вона дістане мішечок, і всі привілеї буде скасовано. Вона трохи поміркувала, позираючи на стелю. Немовля смоктало цицьку. Навіщо поліцейському заморочуватися? Він і так має над нею перевагу. Ромула дістала мішечок і сховала собі під білизну. З-за ширми почувся голос:

— Від тебе тут самий клопіт, Ромуло. Тримати мати-годувальницю у в’язниці — марно гаяти час. Тут є по-справжньому хворі люди, медсестрам є кого доглядати. Ти ж ненавидиш ту мить, коли спливає побачення і доводиться віддавати дитину в чужі руки?

Що йому треба? Вона пречудово знала, хто він такий — начальник, Pezzo da novanta[63], покидьок девʼяностого калібру.

Умінням тлумачити вулицю Ромула заробляла на життя, і кишенькова крадіжка була одним із багатьох ремесел. Бувала жінка тридцяти пʼяти років із чуттям, мов у великого метедика сатурнії луни. Цей поліцейський — вона стала роздивлятися його понад ширмою — диви, який чепурний, обручка, відполіровані черевики, живе з дружиною, має хорошу хатню робітницю — після прасування в комірець підклали ущільнювач. У кишені куртки — гаманець, у правій кишені штанів — ключі, у лівій кишені штанів — гроші, згорнені навпіл, можливо, перетягнуті гумовою стрічкою. Між цим усім — член. Плаский мужній поліцейський, «цвітна капуста» в одному вусі, шрам біля лінії росту волосся, від якогось удару. Він до неї не по секс прийшов — якби так, то не став би приносити дитину. Чоловік не красень, але вона не думала, що він спить із бранками. Краще не дивитися в його пронизливі чорні очі, поки дитина смокче грудь. Навіщо він приніс дитину? Бо хоче показати свою владу, натякнути, що може забрати сина. Що йому потрібно? Інформація? Вона йому за милу душу складе казку про п’ятнадцятьох циган, що їх і на світі ніколи не було. Гаразд, а що мені від цього перепаде? Подивимося. А наразі покажемо йому трохи шкіри.

Слідкуючи за обличчям поліцейського, вона вийшла з-за ширми й оголила півмісяць соска біля дитячого личка.

— Там спекотно, — мовила вона. — Ви не могли б прочинити вікно?

— Я міг би зробити дещо більше, Ромуло. Я міг би прочинити двері, і ти це знаєш.

У кімнаті тиша. Надворі — шум Соллічіано, мов безперервний, глухий головний біль.

— Скажіть, чого ви хочете. За одне я з радістю візьмуся, іншого робити не стану.

Інтуїція правильно підказала циганці, що поліцейський поважатиме її за обережну зацікавленість.

— Усього лиш la tua solita còsa, твоя звична справа, — відповів Пацці, — але я хочу, аби цього разу ти попалася.

Розділ 25

Удень вони сиділи у квартирі навпроти й слідкували за фасадом палаццо Каппоні крізь віконниці високого вікна — Ромула, старша циганка, яка допомагала з немовлям (певно, її кузина), і Пацці, який за першої можливості тікав до них з роботи.

Дерев’яна рука, якою Ромула послуговувалась у своєму ремеслі, чекала в спальні на стільці.

Викладач зі Школи Данте Аліґ’єрі дозволив Пацці перебувати в квартирі з ранку до вечора. Ромула наполягла, аби в маленькому холодильнику виділили окрему поличку для неї з дитиною.

Довго чекати не довелося.

Другого дня о дев’ятій тридцять ранку помічниця Ромули зашипіла зі свого стільця під вікном. На іншому боці вулиці з’явилася чорна прірва — всередину прочинилися важкі палацові двері.