Ганнібал

хльоп

Ганнібал Лектер — це доктор Фелл.

Внутрішній голос Рінальдо Пацці мовив, що він з’їхав з глузду, сидячи в клітці власної скрути, що його оскаженілий розум ламає зуби об ґрати, мов той скелет у «голодній клітці».

Не пам’ятаючи, як рухався, він опинився біля ренесансної брами з Бельведеру до крутої Коста ді Сан-Джорджо, вузької вулички, що звивається менш ніж на півмилі вниз, у саме серце Старої Флоренції. Здавалося, ноги несуть його похилою бруківкою мимоволі, він пересувався швидше, ніж бажав, постійно виглядаючи попереду чоловіка, що називав себе доктором Феллом, бо ж ця дорога вела до нього додому — на середині спуску Пацці звернув на Коста Скарпучча і продовжив свій шлях униз, доки не вийшов на віа де Барді біля річки. Біля палаццо Каппоні, домівки доктора Фелла.

Задихаючись після швидкого спуску, Пацці знайшов темну місцинку подалі від вуличних ліхтарів, при вході в багатоквартирний будинок навпроти палаццо. Якщо до нього хтось підійде, то він може обернутися й удати, що дзвонить у двері.

У палаццо було темно. Пацці розгледів над великими половинчастими дверима червоний вогник камери відеоспостереження. Він не знав, чи працює вона безперервно, чи вмикається тільки тоді, коли хтось натискає дзвінок. Камера висіла в глибині, під навісом. Пацці вирішив, що фасаду вона не захоплює.

Він почекав півгодини, прислухаючись до власного дихання, але доктор так і не прийшов. Можливо, він уже був усередині будинку, та не вмикав світла.

На вулиці було безлюдно. Пацці перебіг на протилежний бік і став ближче до стіни.

Зсередини ледь чутно долинав звук. Пацці притулив голову до прохолодних ґраток на вікні, прислухаючись. Клавір, Бах, «Ґольдберґ-варіації», майстерна гра.

Пацці має перечекати, має зачаїтися й подумати. Ще зарано полохати птаха. Треба вирішити, що робити далі. Йому не хотілося знову пошитися в дурні. Він позадкував через вулицю, й останнім сховався в тіні його ніс.

Розділ 21

Святий Мина, християнський великомученик, підібрав свою відрубану голову з піщаної підлоги римського амфітеатру у Флоренції й поніс її під пахвою до гір, через річку, де він тепер лежить у розкішній церкві, — так розповідає легенда.

Напевне відомо, що тіло святого Мини, воскреслого чи ні, проминуло цим шляхом, цією древньою віа де Барді, де ми з вами зараз стоїмо. Насувається вечір, і вулиця порожня, викладена віялами бруківка блищить від зимової мряки, ще недостатньо холодної, щоб перебити котячі запахи. Ми стоїмо серед палаців, які шістсот років тому спорудили багаті купці, сірі кардинали та пройдисвіти Флоренції епохи Ренесансу. На відстані польоту стріли, через річку Арно, стирчать жорстокі шпичаки Синьйорії, де повісили й спалили монаха Савонаролу, де розташований цей великий м’ясокомбінат із висячими Христами — музей Уффіці.

Ці родинні палаци, що туляться один до одного на древній вуличці, заморожені сучасною італійською бюрократією, зовні їхня архітектура нагадує тюрму, але всередині — просторі й вишукані кімнати, високі мовчазні зали, яких ніхто не бачить, які ховаються за зогнилими, поплямованими дощами шовковими шторами, а на стінах роками в темряві висять маловідомі картини великих майстрів Відродження, і освітлює їх хіба що блискавка — після того як штори впадуть.

Тут, поруч із нами, стоїть палаццо сім’ї Каппоні, родини, уславленої протягом останнього тисячоліття, один з якої розірвав ультиматум французького короля в його ж присутності, а ще один став Папою Римським.

Наразі вікна палаццо Каппоні темніють за своїми залізними ґратами. Кільця для смолоскипів порожні. У старій потрісканій шибці — дірка від кулі 1940-х років. Підійдіть ближче. Притуліться головою до холодного заліза, як це робив поліцейський, і прислухайтеся. Ви почуєте тиху гру на клавірі. Бах, «Ґольдберґ-варіації», недосконало, проте напрочуд майстерно, з захопливим розумінням музики. Гра недосконала, проте напрочуд майстерна. Можливо, легка скутість у лівій руці.

Якщо ви вважаєте, що непідвладні злу, чи наважитеся зайти всередину? Чи прослизнете до цього палацу, позначеного славою та кров’ю, чи пройдете крізь морок, оповитий павутинням, на вишуканий передзвін клавіру? Нас не побачить камера спостереження. Нас не побачить змокрілий поліцейський, що причаївся біля одвірка. Ходімо…

У фойє темрява майже непроглядна. Довгі кам’яні сходи, поруччя — холодне під нашими ковзкими руками, сходинки впродовж століть вичовгані кроками, нерівні під ногами, доки ми здіймаємося вгору, до музики.

Високі двійчасті двері до головного салону скрипнули б, завищали б, якби ми мусили їх прочинити. Але для нас вони відчинені. Музика лине з далекого, найвіддаленішого кутка, і в тому ж кутку бринить єдине джерело світла, світло від багатьох свічок проливається червоним променем крізь маленькі двері каплички в кутку зали.

Уперед, до музики. Ми невиразно усвідомлюємо, що проходимо повз масивні нагромадження меблів під простирадлами, їхні нечіткі обриси легенько тремтять у світлі свічок, наче спить стадо тварин. Висока стеля зали над нашими головами щезає в нікуди.