Ганнібал

Покінчивши із зашморгом, він смикнув петлю й поклав її на кафедру. З витків дроту на кінці зашморгу стирчав штепсель.

Пістолет Пацці, пластикові наручники, вміст його кишень та портфель також лежали на кафедрі.

Доктор Лектер перебрав папери. Він засунув під сорочку папку з картотеки карабінерів, де лежали його permesso di soggiorno, дозвіл на роботу, фотографії та негативи його нового обличчя.

Там же знайшлася й партитура, яку доктор Лектер позичив синьйорі Пацці. Тепер він підібрав ноти й постукав ламінованим аркушем по зубах. Ніздрі розширились, і він глибоко вдихнув, наблизивши своє обличчя до лиця Пацці.

— Лаура, якщо дозволите називати її Лаурою, певно, користується чудовим нічним кремом для рук, синьйоре. Масний. Спершу охолоджує, потім зігріває, — мовив він. — З ароматом помаранчевого цвіту. Лаура, l’orange[86]. Гм-м-м. У мене цілий день ані крихти в роті не було. Власне, печінка й нирки згодяться на вечерю одразу, сьогодні ж, але решта м’яса має повисіти ще тиждень, враховуючи прохолодну погоду. Прогнозу я не бачив, а ви? Я так розумію, що це значить «ні»… Якщо ви розкажете мені все, що я попрошу, Commendatore, то я погоджуся покинути місто без трапези, і синьйора Пацці залишиться цілою та неушкодженою. Я ставитиму вам питання, а там побачимо. Можете мені довіритися, між іншим, хоча, певно, довіра вам важко дається — ви ж себе знаєте… Іще в театрі я зрозумів, що ви мене впізнали, Commendatore. Ви часом не обмочили штанці, коли я схилився над рукою синьйори? Коли я не дочекався поліції, то збагнув, що ви мене продали. Кому ви мене продали, Мейсонові Верджеру? Кліпніть двічі, якщо так… Дякую, як я й думав. Якось я зателефонував за номером на його всюдисущому плакаті, далеко звідси, просто задля розваги. Його люди чекають надворі? Угу. І один із них пахне, як зіпсута ковбаска з кабанятини? Зрозуміло. Ви комусь розповіли про мене у Квестурі? Це ви один раз кліпнули? Я так і думав. А тепер я хочу, щоб ви хвилинку подумали й переказали мені код доступу до комп’ютера ПЗНЗ в Куантіко.

Доктор Лектер розкрив свій ніж «гарпію».

— Я зараз зніму з вас липку стрічку, і ви мені все розкажете, — мовив доктор Лектер, піднявши ніж. — Не думайте кричати. Як ви гадаєте, вам удасться стриматися від крику?

Пацці хрипів від ефіру:

— Богом клянуся, я не знаю коду. Ніяк думки не зберу. Можемо піти до моєї машини, там документи.

Доктор Лектер розвернув Пацці обличчям до екрана й почав навперемінки клацати між кадрами повішеного Пʼєра делла Вінья і повішеного Юди з виваленими кишками.

— Якого ви обираєте, Commendatore? З кишками чи без?

— Код у моєму записнику.

Доктор Лектер гортав записник перед обличчям Пацці, доки не знайшов запис серед телефонних номерів.

— І в систему можна ввійти дистанційно, як гість?

— Так, — крекнув Пацці.

— Дякую, Commendatore.

Доктор Лектер відхилив назад ручний візок і підкотив Пацці до високих вікон.

— Послухай! У мене є гроші, чоловіче! Для втечі тобі знадобляться гроші. Мейсон Верджер ніколи тебе не облишить. Ніколи не облишить. Тобі не можна повертатися додому по гроші, за твоїм будинком стежать.

Доктор Лектер прилаштував дві дошки під риштовання як рампу, що вела до низького підвіконня, і викотив ручний візок із Пацці на балкон.

Вітерець холодив спітніле обличчя Пацці. Тепер він швидко заговорив: