Ганнібал

— Що бачиш?

— Двері замкнені.

— Дах?

Маттео знову поглянув угору, та не встиг помітити, як у нього над головою прочинилося вікно.

Карло почув у слухавці шерхіт і крик, і Карло побіг униз сходами, упав на майданчику, підвівся й знову побіг, повз охоронців при центральному вході в палац, які тепер вийшли надвір, повз статуї, що скупчилися перед дверима, за ріг і далі, важкими кроками, до тильного фасаду палацу, відштовхнувши з дороги кілька закоханих парочок. На задвірках палацу вже темно, Карло біжить, телефон у його руці скавучить, мов маленька тварина. Просто перед ним через дорогу метнувся силует у білому савані, наосліп кинувся під колеса motorino, скутер збив його з ніг, та постать підвелася, знову побігла й врізалася в магазин на протилежному від палацу боці вулиці, налетіла на вітрину, розвернулася й знов побігла наосліп — привид у білому, що горлає: «Карло! Карло!», величезні плями розповзаються на полотні, що огортає постать. Карло впіймав брата в обійми, перерізав пластиковий наручник на шиї, який тримав полотно на голові, полотно, яке перетворилося на криваву маску. Карло розгорнув Маттео й побачив, що тіло вкрите жахливими ранами: порізи на обличчі, на животі, на грудях такі глибокі, що крізь отвори засмоктувалося повітря. Карло залишив його рівно на стільки, щоб добігти до повороту й роззирнутися в обидва боки, а потім він повернувся до брата.

Наближався звук сирен, сигнальні вогні заливали площу Синьйорії, і в цей же час доктор Ганнібал Лектер поправив манжети й попрямував до gelateria[89] на сусідню площу де Джудічі. Там біля узбіччя вишикувались мотоцикли й motorino.

Він підійшов до молодика в перегоновій шкірянці, що саме заводив свій великий «дукаті».

— Хлопче, я у відчаї, — сказав доктор зі скорботною посмішкою. — Якщо за десять хвилин я не з’явлюся на площі Беллосґвардо, дружина мене вб’є. Ось у яку суму я оцінюю своє життя, — продовжив він, показавши молодикові банкноту в п’ятдесят тисяч лір.

— І вам більше нічого не треба? Просто підвезти? — спитав молодик.

Доктор Лектер розвів перед ним руки:

— Просто підвезти.

Швидкий мотоцикл розщепляв потоки машин на Лунґарно, доктор Лектер, згорбившись, сидів за молодим водієм, почепивши на голову шолом, що пахнув лаком для волосся й парфумами. Мотоцикліст тямив, куди їде: звернув із віа ле Серральї до площі Тассо, потім — на віа Віллані і втиснувся в крихітну щілину біля церкви Сан Франческо ді Паола, яка вивела його на звивисту дорогу й далі, до Беллосґвардо, чудового житлового кварталу на пагорбі в південній частині Флоренції. Гарчання потужного двигуна «дукаті» відлунювало від кам’яних стін по обидва боки вулиці, і цей звук нагадував тріск, із яким рветься полотно, і він тішив доктора Лектера, поки доводилось нахилятися на поворотах і терпіти запах лаку для волосся й дешевих парфумів, якими просякнув шолом. Він попрохав молодика зупинитися біля в’їзду на площу Беллосґвардо, неподалік дому графа Монтавто, де колись жив Натаніель Готорн. Їздець засунув винагороду в нагрудну кишеню шкірянки, габаритні вогні мотоцикла швидко посунули звивистою дорогою та зникли з очей.

Доктор Лектер, якого поїздка тільки збадьорила, пройшов пішки ще сорок метрів до чорного «ягуара», дістав з-за бампера ключі й завів двигун. На одній руці біля зап’ястя лишився невеличкий слід: тканина натерла шкіру там, де трохи задерлася рукавичка, коли він накинув на Маттео полотняну завісу і стрибнув на нього з вікна на другому поверсі палаццо. Доктор змастив це місце італійською бактерицидною маззю «Цикатрин» і одразу відчув полегшення.

Поки грівся двигун, доктор перебирав касети з музичними записами. Зрештою він зупинився на Скарлатті.

Розділ 37

Турбогвинтовий санітарний літак піднявся над дахами з червоною черепицею й повернув на південний захід, до Сардинії. Понад крилом опинилася похила Пізанська вежа — пілот не зробив би такий крутий віраж, якби на борту був живий пацієнт.

На ношах, що призначалися для доктора Ганнібала Лектера, натомість холонуло тіло Маттео Деоґрасіаса. Старший брат Карло сидів біля трупа, він так і не змінив свій закривавлений одяг.

Карло Деоґрасіас наказав медбратові надіти навушники й увімкнути музику чимгучніше, а тоді подзвонив із мобільного до Лас-Вегаса, де кодувальний ретранслятор переадресував виклик до узбережжя штату Меріленд…

Для Мейсона Верджера день і ніч майже нічим не різняться. Вийшло так, що саме в цей час він спав. Навіть в акваріумі не горіло світло. Мейсонова голова похилилася на подушці, єдине око розплющене, наче у великого вугра, який також наразі спав. Чутно лише ритмічне сичання й зітхання респіратора і тихе булькання компресора в акваріумі.

Крізь ці безперервні шуми прорвався ще один звук, тихий, проте наполегливий. Дзижчання телефона, яким користувався виключно Мейсон. Бліда рука повзе на пальцях, наче краб, щоб натиснути кнопку на апараті. Слухавка лежить під подушкою, мікрофон — біля руїни, яка колись була обличчям.