— О ні, я не знаю. Я не бачила, як він туди ходив.
— Окрім вас із чоловіком і, звісно, Анни з Марко, хто ще міг знати, що дитина вдома сама?
— Мені про це не відомо. — Вона здвигнула своїми елегантними плечима. — Ну тобто, а хто ще міг знати?
— Хочете ще щось додати, місіс Стілвел?
Вона хитає головою.
— На жаль, боюся, що ні. Мені здавалося, що то був вечір як вечір. Ну хто міг уявити, що таке станеться? Краще б вони взяли дитину із собою.
— Дякую, що приділили нам час, — каже Ресбак і встає, щоб піти. Дженнінґз також встає. Ресбак дає їй свою візитівку.
— Якщо ви щось згадаєте, бодай щось, зателефонуйте мені, будь ласка.
— Звісно, — каже вона.
Ресбак визирає у вікно. Скрізь сновигають репортери, чекаючи, коли вони вийдуть.
— Ви не проти, якщо ми підемо через задній хід? — питає він.
— Аж ніяк, — каже Ситнія. — Гараж відчинений.
Детективи йдуть через розсувні скляні двері, перетинають задній двір і проходять крізь гараж Стілвелів. Вони стоять на проїзді, невидимі з вулиці.
Дженнінґз скоса дивиться на Ресбака і підіймає брови.
— Ви їй вірите? — питає в нього Ресбак.
— Щодо чого? — уточнює другий чоловік. Обидва детективи розмовляють, притишивши голоси.
— Щодо шурів-мурів на подвір’ї.
— Не знаю. Нащо б їй брехати? І вона дуже приваблива.
— За моїм досвідом, люди постійно брешуть, — каже Ресбак.
— А ви вважаєте, вона бреше?
ebooksa