Подружжя по сусідству

Він чує голоси на задньому плані, а потім Анна знову говорить у слухавку.

— Він каже, що нікому не сказав. Він не повідомляв поліції. А що таке?

Чи можна довіряти Річарду?

— Дай батькові слухавку, — каже Марко.

— Що таке? — каже Річард у телефон.

— Ви мусите сказати мені правду, — каже Марко. — Я мушу бути певен, що ви не сказали поліції.

— Я не повідомляв їм. Я ж казав, що не буду.

— Скажіть правду. Якщо поліція слідкує за мною, я не поїду. Я не можу допустити, щоб він відчув небезпеку й убив Кору.

— Клянуся, я нічого їм не казав. Просто їдь і забери її, заради Бога!

Чути, що Річард панікує майже так само сильно, як і Марко. Марко кладе слухавку та їде далі.

Річард Драйз міряє кроками вітальню доньки, серце б’ється йому об ребра. Він дивиться на свою жінку та доньку, зіщулених на канапі, та швидко відвертається. Він на межі й страшенно розлючений на свого зятя.

Марко ніколи йому не подобався. А тепер — Господи Боже — та як він узагалі міг подумати про те, щоб не їхати на обмін? Він же міг усе спаскудити! Річард ще раз схвильовано дивиться на доньку і дружину й продовжує ходити.

Утім, йому зрозуміло, чому Марко міг подумати, що Річард викликав копів. Від самого початку, коли Марко наполягав на тому, щоб не повідомляти в поліцію, Річард пристав на протилежну точку зору: він наполягав на тому, щоб сповістити їх про обмін, але залишився у меншості. Він казав йому, що п’ять мільйонів — великі гроші, навіть для них. Він казав, що їм не відомо напевне, чи жива Кора. Але він також сказав, що не звернеться в поліцію, — і не звернувся. Він не очікував, що Марко засумнівається в ньому останньої миті, ризикуючи зірвати обмін.

Краще б йому з’явитися на тій зустрічі. Забагато поставлено на карту, щоб дрейфити.

За півгодини Марко приїздить на визначене місце. Воно за тридцять хвилин від міста трасою, і ще майже півгодини на північний захід вужчим шосе, а потім ще трохи безлюдною сільською дорогою. Вони обрали покинуту ферму зі старим гаражем у кінці довгого заїзду. Марко під’їжджає до гаража й паркує машину перед ним. Двері зачинено. Здається, що тут немає зовсім нікого, але Брюс має бути десь поряд, звідки можна спостерігати.

Кора, напевне, десь у гаражі. Марко паморочиться в голові — цей жах майже закінчився.

Марко виходить із машини. Гроші лишаються в багажнику, а він іде до дверей гаража. Він тягне за ручку. Вона туга, але він добряче її торгає. Із гучним гримотінням двері відчиняються. Всередині погано видно, особливо коли заходиш з яскравого сонячного світла. Він уважно дослухається. Нічого. Можливо, Кора спить. У дальньому кутку на брудній підлозі стоїть крісло, на поруччях якого висить біла ковдра. Він упізнає ковдру Кори. Він кидається до автокрісла, нахиляється й зриває ковдру. В кріслі нікого немає. Охоплений жахом, він встає і, спотикаючись, задкує. Він почувається так, ніби йому дали під дих. Крісло тут. Ковдра тут. А Кори немає. Це якась божевільна витівка? Чи якась підстава? В Марко стукає у вухах. Він чує позаду якийсь звук й обертається, але не достатньо швидко. Він відчуває гострий біль у голові й валиться на підлогу гаража.

Коли за кілька хвилин — він не знає напевне, скільки їх минуло, — Марко отямлюється, то повільно зводиться спершу на коліна, а потім на ноги. Земля пливе під ногами, голова паморочиться й розколюється від болю. Він шкутильгає на вулицю. Його машина досі там, перед гаражем, багажник відчинено. Він, хитаючись, підходить і зазирає всередину. Грошей — п’яти мільйонів доларів — немає. Ну звісно. Марко лишився з порожнім автокріслом і ковдрочкою Кори. Без Кори. Його мобільний у машині, на передньому сидінні, але він не може змусити себе зателефонувати Анні.

Він мав би зателефонувати в поліцію, але цього він робити також не хоче.

Він телепень. Від болю Марко реве й падає на землю.