— Господи Боже мій.
Він іде за першим поліцейським у гараж і бачить крісло й маленьку ковдру на підлозі. В першу мить йому стає пронизливо шкода чоловіка, що сидить там на землі, винний він або ні. Він, очевидно, сподівався забрати свою дитину. Якщо цей чоловік і злочинець, то явно аматор. Ресбак виходить на вулицю, на світло, сідає навпочіпки й намагається зазирнути Марко у вічі. Але Марко не повертається до нього.
— Марко, — наполегливо каже Ресбак. — Що сталося?
Але Марко навіть не дивиться на нього.
Утім, Ресбак уже чітко уявив, що сталося. Схоже на те, що Марко вийшов із машини, пішов у гараж, сподіваючись забрати дитину, а викрадач, який не мав жодного наміру її повертати, вирубив його й забрав гроші, лишивши Марко наодинці зі своїм горем.
Дитина, мабуть, уже мертва.
Ресбак встає, дістає мобільний і знехотя телефонує на сотовий Анні.
— Мені шкода, — каже він. — З вашим чоловіком усе добре, але дитини тут немає.
Він чує, як на іншому кінці лінії зойк переходить в істеричні схлипування.
— Приїдьте у відділок, — каже він їй.
Часом він ненавидить свою роботу.
Розділ 19
Марко в поліцейському відділку, в тій самій допитній кімнаті, що й першого разу, на тому самому стільці. Ресбак сидить навпроти нього, точно так, як коли Марко давав свідчення кілька днів тому, Дженнінґз поряд із ним. Їхня розмова записується на відео, як і минулого разу.
Преса звідкись дізналася про невдалий обмін. Коли Марко привезли у відділок, перед входом на них чекала купка репортерів. Блимали камери, в обличчя йому тицяли мікрофони.
Наручників на нього не одягли. Марко це здивувало, тому що у своїй свідомості він уже в усьому зізнався. Він почувався таким винним, що не розумів, чому вони цього не бачать. Він подумав, що його не скували з якихось етичних міркувань чи просто не вважали це за потрібне. Зрештою, в нього не було жодних сил опиратися. Він був ущерть розбитий. Він не збирався тікати. Куди він міг піти? Куди б він не подався, горе та провина переслідували б його скрізь.
Перш ніж відвести його в допитну, йому дозволили побачитися з Анною. Вони з батьками вже були у відділку. Марко був уражений, коли побачив її. З її обличчя було видно, що вона втратила останню надію. Побачивши його, вона кинулася до нього, обійняла й почала хлипати йому в шию, ніби він був усім, що в неї лишилося. Вони обіймалися й плакали. Двоє понівечених людей, і один із них — брехун. Потім його забрали, щоб ще раз допитати.
— Мені шкода, — каже Ресбак, перш ніж почати. І він не бреше.
Мимоволі Марко підіймає на нього очі.
— Автокрісло й ковдру відправили на експертизу. Можливо, це нам чимось допоможе.
Марко мовчить, зіщулившись на стільці.