— До чого тут я?!
Ресбак мовчить. Він чекає.
— Чому ви думаєте, що
— Час, час змушує мене так думати, — каже Ресбак. — Ви приходили до дитини о пів на першу. Усі це підтверджують.
— І? — каже Марко.
— І в мене є підтвердження того, що нещодавно у вашому гаражі була чужа машина. І в мене є свідок, який бачив, як з боку вашого гаража проїздом рухалася машина, о 00:35 ночі.
— І чому ви думаєте, що це якось пов’язано зі мною? — каже Марко. — У вас немає доказів того, що ця машина має якийсь зв’язок із викраденням Кори. Її з таким самим успіхом могли винести через парадні двері о першій!
Але Марко знає, що ніякої користі з того не було — прочинені передні двері не збили детектива з пантелику. Якби ж він тільки не забув вкрутити датчик руху.
Ресбак відштовхується від столу і стоїть, дивлячись на Марко згори вниз.
— Датчик руху було виведено з ладу. Ви були в будинку о дванадцятій тридцять. Машина виїхала з боку вашого гаража о дванадцятій тридцять п’ять. Із вимкненими фарами.
— Ну то й що? Це все, що у вас є?
— У будинку та на задньому подвір’ї немає жодних фізичних ознак вторгнення. Якби хтось чужий прийшов по неї через задній двір, у нас були б якісь сліди, бодай щось. Але їх немає. Єдині сліди на задньому подвір’ї, Марко, належать вам.
Він знову спирається на стіл, щоб додати ваги своїм словам.
— Я думаю, це ви перенесли дитину з будинку до машини в гаражі.
Марко мовчить.
— Ми знаємо, що ваш бізнес у халепі.
— Я це визнаю. Ви думаєте, це достатньо вагома причина, щоб викрасти власну дитину?
— І за менші гроші викрадали, — каже детектив.
— Що ж, дозвольте дещо вам пояснити, — каже Марко, нахиляючись уперед і дивлячись Ресбаку у вічі. — Я люблю свою доньку понад усе. Я люблю свою дружину, і найбільше мене хвилюють здоров’я та безпека їх обох.
Він спирається на спинку стільця. Ретельно обдумує наступну фразу, перш ніж вимовити її.