— 0 ангели небесні, ви прекрасні… прекрасні… Атож, ви тішите око… Та не кажіть, що таких, як ви, нема на землі, вони є, є… Я сам знаю… і не одного… але є один такий, що до нього далеко вам усім тут на небі!.. Це я про красу… про доброту я не кажу… Ні, ні, доброта — то зовсім інша річ…
— Морісе, любий Морісе! Чому ти таке говориш? Ти ж не на небі, ти тут, зі мною, з твоєю Луїзою.
— Ні, я на небі… на небі… Але я не хочу… хай там що вони кажуть… не хочу, бо тут немає її!.. Може, тут і добре, але без неї — ні… Мені більш нічого не треба… аби тільки вона була тут… Ви чуєте, ангели? Чого ви кружляєте коло мене?.. Ви прекрасні, це правда, але жоден із вас не зрівняється з нею, з моїм ангелом!..
Та є й диявол… теж прекрасний диявол… але я не про нього… Я кажу тільки про ангела прерій…
— Чи пам"ятаєш ти ім"я?
Навряд чи хтось іще міг так нетерпляче чекати відповіді від хворого, ЩЧ) марив у гарячці. Луїза схилилася над ним, пильно дослухаючись і ловлячи очима кожний порух його уст.
— Ім"я?.. Ім"я?.. Хто питає ім"я?.. Хіба ви тут маєте імена?.. А, згадав!.. Михаїл, Гавриїл, Азраїл. Ви ж чоловіки, всі чоловіки, хоча й ангели. А мій ангел — жінка. Її звуть…
— Як?
— Луїза… Луїза… Луїза… Чого б я мав критися від вас?.. Ви ж тут знаєте все, що діється на землі. То, мабуть, знаєте і її, мою Луїзу? Напевне знаєте, її ж не можна не кохати всім серцем, як оце я… атож, усім серцем!..
Навіть тоді, коли молода креолка вперше почула ці палкі слова в затінку акацій і той, що промовляв їх, був притомний і усвідомлював свої почуття, — навіть тоді вона не слухала їх з такою втіхою. О, яка то була щаслива мить у її житті!
І знов до гарячого чола хворого, до його безкровних, пошерхлих уст припали ніжні жіночі уста, але тепер це були уста жінки, якій не довелося відсахнутись після поцілунку. Вона тільки випросталась і притисла руку до грудей, щоб погамувати радісне биття серця. Безмежна радість цвіла в душі молодої креолки, хоч у ній озивалась і болісна думка про те, що ця радість триватиме недовго, що її ч першу-ліпшу мить можуть урвати.
То була наче темна тінь, що маяла попереду, і вона таки не забарилася: спершу на поріг хатини справді впала чиясь тінь, а за нею з"явився й той, кому вона належала.
Чоловік, що стояв у дверях, був аж ніяк не страшний на вигляд. Навпаки, його обличчя й одяг викликали скорше усмішку й здавалися ще кумедніші в хатині, де зовсім недавно зчинилися такі драматичні події. Він здавався ще чуднішим через те, що в одній руці тримав томагавк, а в другій — велику змію, породу якої виказував хвіст з разком кільчастих калаталець на кінці.
Та вже зовсім сміховинним був ошелешений вираз, що набіг на його обличчя, коли він, переступивши по- ріг, побачив у хатині зовсім не ту гостю, яка була там раніш.
— Матір Божа! — вигукнув він, упустивши з рук змію й томагавк і вражено витріщивши очі. — Чи це мені сниться? Напевне, що сниться. Це ж не ви, міс Пойндекстер? Не може такого бути!
— Ні, це таки я, містере О"Нійле. Дуже нелюб"язно, що ви забули мене, та ще й так скоро.
— Я забув вас?! Та як ви могли таке подумати, міс! Нема в світі ірландця, що, глянувши раз на ваше миле личко, колись забув би його. О Господи, та онде ж іще один, що весь час згадує вас, навіть у гарячці! — І Фелім промовисто позирнув на ліжко.
Луїзине серце аж затремтіло з утіхи.
— Але що ж воно таке? — запитав Фелім, згадавши про незбагненну переміну, яка сталася в хатині. — А де отой юнак, чи то пак жінка, чи хто воно там? Ви не бачили тут ніякої жінки, міс Пойндекстер?
— Авжеж… бачила.
ebooksa