«Здається, він нічого не знає, — думала Луїза. — Якщо ні, то все ще може лишитися таємницею між мною і братом. Генрі я напевне умовлю. Але чому його досі немає? Я цілу ніч не спала, все чекала його. Певно, він наздогнав Моріса, і вони помирилися. Сподіваюся, що так, нехай навіть і в барі. Генрі не дуже охочий до таких розваг, але після того спалаху, під впливом каяття, міг і порушити свій звичай. І хіба можна його осуджувати? Нічого страшного в тому немає- адже він був у доброму товаристві…»
Важко сказати, куди б завели дівчину ті роздуми, — завершення вони не мали, бо саме повернувся Плутон.
Негр зайшов до їдальні з незвичайно поважним виглядом, з чого можна було здогадатися, що він приніс неабиякі новини.
— Ну? — гукнув господар, не чекаючи, поки Плутон заговорить. — Він там?
— Ні, мас" Вудлі, — відповів негр, і голос його здригнувся від хвилювання. — Його там нема… панича Генрі нема. Але… але… — нерішуче провадив він. — Нігерові тяжко казати, але… там його кінь.
— Його кінь? Де? Сподіваюся, не в спальні?
— Ні, мас", не там… і не в стайні, а там… біля воріт.
— Його кінь біля воріт? Але чому тобі тяжко про це
казати?
— Тому, мас" Вудлі… тому що той кінь… кінь панича Генрі… тому що він…
— Та кажи ж ти до пуття, недорікуватий нігере!
Чому «тому що»? Голова в коня не на місці? Чи, може, він загубив хвоста?
— Ой, мас" Вудлі, нігер боїться, що кінь загубив більш як голову чи хвоста… боїться, чи він не загубив їздця.
— Що? Карий скинув Генрі з сідла? Не мели дурниць, Плутоне! Мій син чудовий вершник. Не може такого бути, щоб він не вдержався в сідлі… не може бути!
— Ой ні! Я не казав, що скинув. Милий Боже! Я боюся, щоб не гірш… Ой, любий мас", нічого я вам більш не скажу. Ідіть самі до воріт і подивіться.
Плутонові слова — хоч він і не сказав нічого певного, — а особливо його дивна поведінка, викликали вже справжню тривогу, отож не тільки сам плантатор, а й його дочка та племінник квапливо підвелися з-за столу й слідом за чорним кучером пішли до воріт гасієнди.
Те, що вони там побачили, сповнило всіх трьох жахливим передчуттям.
Один з негрів-невільників стояв, тримаючи за вуздечку осідланого коня. Карий кінь, ще мокрий від нічної роси, нечищений і видимо негодований, хропів і бив копитом, так наче зовсім недавно уникнув страшної небезпеки, на яку наразився разом з вершником. На його лопатках, передніх ногах, на крилах сідла було виразно видно якісь темні цятки, плями й пасмуги — темніші від слідів роси, темніші від його карої шерсті, схожі кольором на скипілу кров. Так, то були цятки, плями й пасмуги крові!
Звідки прибіг той кінь?
З Прерії — негр-невільник перейняв його на довколишній рівнині, коли, гнаний інстинктом, з попущеними поводами, що теліпалися в нього між ніг, він біг до гасієнди.
ebooksa