Він сидів у літньому кафе, з цікавістю розглядаючи навколишнє життя. Ось він подивився, як на підлозі кафе ворушаться сонячні плями променів, що пробилися крізь листя дерев. Потім з усмішкою стежив, як дві школярки, приставивши пошарпані портфельчики до ніжок стола, зосереджено їли морозиво: з"їли по одній порції, перезирнулися і замовили по другій. На піщаній стежці коло веранди поважно прогулювались голуби. Він накришив їм печива і дивився, як вони клюють крихти. У кутку кафе про щось теревенили з дуже серйозними обличчями офіціантки. З білими наколками на волоссі, вони були схожі на ромашки. На лаві перед кафе, впустивши газету, дрімав дідусь, його бриль зсунувся набік, і через це він мав вигляд бравого гульвіси. А трохи далі, з рогаткою в руках, причаївся хлопчина — він вистежував на дереві горобців.
Окайомов, спостерігаючи все це, раптом подумав: а що тут робитиметься, коли вибух висадить у повітря кам"яне громаддя інституту, що виднілося в далині. Що станеться з цими дівчатками? Як здіймуться голуби? Як упаде з лавки дідусь… Окайомов тихо засміявся і в цей час побачив Аксенчука, який поспішав до кафе. «Ну, мій любий Аксенчук, запам"ятовуйте ці хвилини, вони у вашому житті останні!»
Аксенчук, не здоровкаючись, підсів до Окайомова.
— Біда, — сказав він тихо: — Вольський переніс прийом.
Окайомов зблід, обличчя його скривилося від люті:
— Що-що?..
— Переніс, і все. Сам подзвонив. Треба йти зараз. Він чекає на мене за чверть друга.
Окайомов швидко прикинув час і заспокоївся.
— Ну що ж, хай буде так… — Він замовк, обдумуючи, як би, не викликавши підозри в Аксенчука, сказати йому, щоб він затримався в інституті якомога довше — словом, до вибуху. — Слухайте, дорогий друже. Говоріть з Вольським не поспішаючи, інакше він може відчути щось недобре. Спершу розкажіть йому, яких митарств ви зазнали, поки знайшли роботу. Наплетіть йому цілий мішок переживань. Потім… потім попросіть у нього поради — як вам, молодому вченому, знайти вірний шлях у науці. Усі вчені світила страшенно люблять повчати молодь. Потім — старе прохання про підтримку. Загалом, у мене все так розраховано, що ви повинні попрощатися з Вольським не раніше як у дві години сорок п"ять хвилин. Ясно?
— Ясно. А якщо він не підтримає розмови і все відбудеться швидше?
— Ну що ж, не вийде, то не вийде. Трошки порушиться мій план. А все інше без змін. Знаєте стоянку таксі коло булочної?
— Знаю.
— Коли вийдете з інституту, швидко — туди. Я чекатиму вас уже в машині. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Не хвилюєтесь?
— Анітрохи. Сам дивуюсь.
— Ви — справжній герой. Тепер так… — Окайомов вийняв з кишені плисковатий предмет, схожий на коробку від акварельних фарб. — Це треба непомітно залишити там… Киньте в урну для сміття. Або забудьте в гардеробі. Можна упустити вже в тамбурі парадного, коли будете виходити. Одним словом, це повинно залишитись.
— Розумію…
— Ну, вперед, мій друже! Ідіть! — Окайомов підштовхнув Аксенчука, і той швидко пішов через бульвар до інституту. Окайомов дивився йому в спину і мимоволі лічив його кроки: «… Шістнадцять… дев"ятнадцять… тридцять…» Ось він перейшов вулицю і зник у під"їзді інституту.
Окайомов покликав офіціантку, розрахувався і повільно попрямував до стоянки таксі.
ebooksa