— Коли?
— Вчора.
— Куди?
— А навіщо вам знати. Поїхав, і все. — Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.
Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.
— Нам треба поговорити…
Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.
— Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… — Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: — Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник — Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?
— Що він — письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.
— Вони були знайомі?
— Разом воювали… — Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім"ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з"явився тепер у її вдовиній хаті.
— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.
— В передостанню неділю.
— Вранці? Ввечері?
— Над вечір.
— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.
В цей час у вікні з"явився шофер:
— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.
— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.
Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.
ebooksa