А Штауфер вів далі:
— Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам"ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам"ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. — Штауфер кивнув у бік гестапівця в цивільному. — А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час — поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб — це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.
Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.
— Продовжимо, — звернувся він до Туманової. — Вам ясна моя думка?
— Цілком, але не ясно, навіщо це все?
— Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…
— Не варто, — перебила його Туманова. — Про себе я подумаю сама.
Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб"язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.
Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.
А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!
Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.
— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.
«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»
— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.
— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.
— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.
— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.
— Але ви, ви чого заходили?
— Так, як і всі…
Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м"язи пересмикнулися.
ebooksa