— Документи в неї липові, на ім"я моєї сестри. А сестра живе й працює в Мінську. Це можете перевірити, пане начальник, — заявив Готовцев.
Тепер Штауфер звернувся до Туманової.
— Ну як? Що ви на це скажете?
— Анічогісінько. Я цього суб"єкта не знаю!
— Бреше вона, пане гауптштурмфюрер! — зовсім розперезався Готовцев. — Я маю свідків!.. Вона назвала мене братом при всіх. Підтвердити може хазяїн кафе. Через нього вона викликала мене. І ще допитайте візника Сербіна. Він возив сьогодні вранці нас обох за місто. Я поїхав на ферму, а вона зосталася на шостому кілометрі. Там її, видно, чекав хтось…
— Досить! — суворо обірвав його Штауфер. — Можете йти!
Готовцев замовк. Туманова не бачила, але уявляла собі, як він догідливо розкланявся і обережно причинив за собою двері.
— Цікава історія! — вигукнув Штауфер і розсміявся. Потім він розстебнув високий комір мундира і, повернувшись спиною до арештованої, почав цідити в склянку воду з сифона.
І тут Туманова здригнулася, відчувши на своїй руці чийсь дотик. Вона різко відсмикнула руку і повернулася в бік гестапівця, який сидів праворуч від неї. А він, приклавши палець до губів, попереджував її про мовчання. Потім, глянувши з обережністю на свого начальника, що пив воду, перегнувся через стіл і ткнув у долоню розвідниці папірець, складений у кілька разів. І одразу ж, мов нічого й не було, схилився над столом.
Туманова машинально затисла папірець. Він пік їй долоню, як жарина. Що це означає? Як зрозуміти вчинок гестапівця? Якась провокація? Може, вона сама йде в розставлені на неї пастки? А що коли взяти й жбурнути йому в обличчя цей клаптик? Жбурнути й сказати: «Не вийде!» А що не вийде? Ні, ні… Вона повинна дізнатись, що там написано! Неодмінно дізнатися!..
В тюремний коридор виходили двері вісімнадцяти одиночних і спільних камер. Кожні двері запиралися внутрішнім замком і великим залізним засувом із замком.
Товсті стіни і масивні двері, оббиті залізом, надійно оберігали таємницю камер. Звуки завмирали без відгомону, розчиняючись у мертвій тиші.
У довгому коридорі панувала півтемрява. Тьмяно блимали під важкою сірою стелею електричні лампочки. Біля вхідних дверей, притиснувшись до стіни, стояв благенький столик. На ньому лежала книга рапортів. У другому кінці коридора видно було пожежний кран із підвішеним до нього брезентовим шлангом. Більше нічого тут не було.
Човгаючи по кам"яній підлозі грубими казенними черевиками, підбитими цвяхами, проходжувався вартовий. На його поясі тихо подзенькувала в"язка ключів. Довгі руки звисали до самих колін, і весь він схожий був на якесь лісове створіння, похмуре і мовчазне. З-під широкого низького лоба виглядали маленькі очі, які застигли в холодній байдужості і спокої. Сліди перенесеної віспи підсилювали загальний відразливий вираз обличчя. Важко було б придумати більш підходящий тип для ролі стража цього похмурого місця.
Від довгої звички ходити у вузькому приміщенні він перевалювався з ноги на ногу, ритмічно погойдуючи важке тіло. Зрідка він затримувався то під одними, то під другими дверима, насторожено прислухався, заглядав у «вічко», але, не помітивши нічого незвичайного, опускав голову і продовжував обхід своєю вайлуватою ходою.
В кінці коридора спалахнула сигнальна лампочка і різко задеренчав дзвінок. Вартовий зняв з пояса в"язку і, підбираючи на ходу потрібний ключ, не кваплячись попрямував до вхідних дверей. Вставивши ключ у замкову щілину, він повернув його кілька разів і потягнув важкі двері до себе. Вони відчинились. Увійшло четверо: Туманова, два конвоїри і огрядний гестапівець у чині оберштурмфюрера СС.
Конвоїри опинились. Гестапівець одвів убік вартового ї прошепотів йому щось на вухо. Той мовчки хитнув головою.
Вони підійшли до камери № 13.
— Тут? — запитав гестапівець.
ebooksa