Конвоїри скакали, як діти, і реготали.
— Встати! — лютим голосом гримнув черговий і одвів струмінь убік.
Хапаючись за стіну, Юля встала і зайшлася кашлем. Черговий закрутив кран і, не зібравши шланга, підійшов до дверей камери.
— На місце! — скомандував він.
Але Туманова кашляла до конвульсій, випльовувала воду, що добралася до легенів, і почувала, що ось-ось упаде. Ноги майже не тримали її, і в голові паморочилося.
— На місце! — повторив вартовий.
Відштовхнувшись од стіни, розвідниця ступила раз, вдруге і повільно зійшла східцями вниз, боячись глянути в лице страшному тюремникові. Ледве добравшись до койки, впала на неї і, забувши про біль у спині після побоїв, у ту ж мить заснула мертвим сном.
За невеличким квадратним столом, застеленим старенькою клейонкою, один проти одного сиділи Чорноп"ятов і Готовцев. Заболотний стояв за спиною у Готовцева, Калюжний вартував у кутку.
Посеред столу блимав стеариновий каганець. На стінах ворушилися великі волохаті тіні.
Чорноп"ятов писав. Дивно було бачити, як мускуляста, незграбна на перший погляд рука Чорноп"ятова тримала тоненький хімічний олівець і старанно виводила дрібні букви.
Історія падіння Данила Готовцева була така. Якось уночі взимку сорок першого року Заболотний брав воду з колонки, що стоїть навскіс від його будинку. В цей час десь недалеко пролунав постріл. Час був тривожний, неспокійний. Окупанти вдень і вночі робили обшуки, арешти, облави. Виходити вночі на вулицю без спеціальної перепустки категорично заборонялося. Щоб не вскочити в халепу, Заболотний, не встигши набрати води, побіг додому. Але напівдорозі почув свистки патрулів, якісь крики і побачив чоловіка, що тікав.
Заболотний швидко, наскільки можна було з відрами, шмигнув у подвір"я і хотів замкнути хвіртку, але захеканий чоловік гукнув його:
— Степане!
— Данило!
Лише тепер вони розгледіли один одного. Це був Готовцев.
— Я до тебе… Степане… сховай… швидше… — промовив він задихаючись.
— А що з тобою? — з тривогою запитав Заболотний.
— Убив німця! Тільки що… Скоріше, вони шукатимуть!..
— Біжи в хату, там відчинено, — квапливо сказав Заболотний, — а я замкну хвіртку!
Передихнувши і оговтавшись, Готовцев розповів, що трапилося. Він ішов із станції, де працював на нічній зміні, і наздогнав двох людей, що йшли попереду. Один був німець — унтер-офіцер, — а другий наш, молодий хлопець. Унтер-офіцер, тримаючи в одній руці пістолет, другою штурхав хлопця вперед. Він бив його по потилиці, і той плакав, як дитя.
ebooksa