«Дорогий Даниле Семеновичу! — прочитав уголос Чорноп"ятов. — Допоможи в ім"я старої дружби. Прибуде до тебе моя донька, влаштуй її де-небудь біля себе. Вона дівчина здібна, майстер на всі руки і давно проситься до міста. А крім того, вона й по-німецьки непогано вміє. А щоб не було зайвої мороки перед начальством, вона казатиме, що твоя сестра. Постарайся, друже! Я тобі віддячу. Справи в мене йдуть непогано. Бургомістр і комендант задоволені моєю роботою. Перебрався в нову квартиру, де раніше жив військком. Приїжджай, будеш дорогим гостем.
Твій Петро Новожилов.
9 червня 1943 року».
Підпільники здивовано перезирнулися. Чорноп"ятов насупився, силкуючись щось збагнути.
Готовцев дивився на них, не приховуючи глузливої посмішки.
— Цього листа я одержав поштою, — він глянув на конверт, — 10 червня і того ж дня показав Штауферу.
На конверті було ясно видно печатки і дати поштової установи.
— Петро Новожилов? — запитав Чорноп"ятов.
— Саме так, Петро Новожилов, — підтвердив Готовцев, — командир партизанського загону. А що він був колись моїм другом, півміста знає. Три роки підряд працювали разом на мебльовій: він завїдальнею, а я поваром. Я так і сказав Штауферу. Знати, мовляв, нічого не знаю, одержав листа, а ви вже вирішуйте, що робити. Моє діло маленьке. А пояснювати Штауферу, хто такий Новожилов, потреби не було. Це прізвище йому добре відоме.
— Виходить, що Новожилов… — почав був Заболотний, але Готовцев не дав йому скінчити,
— Нічого не виходить! — відрізав він із властивою йому нахабністю і, звертаючись до Заболотного, додав — Цього листа я написав сам і вкинув у поштовий ящик через годину після того, як ти сказав, що, можливо, прийде гостя. Я знав, що рискую, але іншого виходу не було. Штауфер повірив. Та й не міг не повірити. Бо гостя ж прибула? Прибула! І я збоку. Що вона там розкаже, це вже не моє діло.
Чорноп"ятов відкинувся на спинку стільця і пильно подивився на Готовцева.
— Яка ж ти падлюка!.. — тихо промовив він.
— Куди вже більшої! — гірко посміхнувся Калюжний. — Не тільки своїх виказував, але й гестапівців-хазяїв за ніс водив!
Чорноп"ятов не зводив очей з Готовцева. Вражало, що на початку бесіди зрадник тремтів, хникав, намагався розжалобити, а потім раптом посміливішав, почав розповідати про свої вчинки розв"язно й цинічно. Чорноп"ятов записав щось на аркуші паперу і підсунув його Готовцеву.
— Прочитай і напиши: «Все із слів моїх записано правильно, в перелічених злочинах визнаю себе винуватим».
Крутячи олівець, Готовцев щось напружено обдумував. Навколо нього були грізні й невблаганні судді. Вони мали чисту совість, дужі руки. До зрадників такі руки нещадні. Це він розумів, його нижня губа дрібно тремтіла.
Судді ждали.
— Ну? — промовив Чорноп"ятов.
Готовцев відкинув липке волосся, прорвав тишу якимось ридаючим звуком і приготувався писати. Рука спершу не слухалась його. Букви наскакували одна на одну. Потім він, видно, заспокоївся і звернувся до Чорноп"ятова:
ebooksa