Безумці

— На жаль, Бретмюллера вже нічим не повернути до нормального життя. Проте мені пощастило… А втім, буде краще, якщо ми підемо до нього. Ви все побачите самі.

Фрідріх Кан знизав плечима. Він абсолютно не розумів, навіщо все це, але, добре знаючи Абста, не сумнівався, що той не турбував би шефа дрібницями.

Кан важко підвівся з крісла.

— О, не так хутко. — Абст знову відімкнув сейф, дістав велику жовту папку. — Перш ніж піти до Бретмюллера, нам варто ознайомитися з оцим. — І він поклав папку на стіл.

Кан розгорнув її й побачив акуратно підшиті аркуші, вкриті машинописним текстом. У кишеньку на внутрішньому боці обкладинки було вкладено Бретмюллерову фотокартку: вродливий, елегантний моряк стоїть перед камерою, заклавши руки за спину.

— Тут таємниця загибелі «Випери», — сказав Абст.

— Бретмюллерового човна?

— Так. У папці зізнання свідка катастрофи.

— Ти знаєш людину, що врятувалася з «Випери»?!

— Врятувався тільки Бретмюллер.

— Чиє ж це свідчення?

— Бретмюллерове.

— Здається, божевільний є і в цій кімнаті! — Кан відштовхнув ногою щипці для каміна. — Пора нарешті перейти до діла. Кажи ж, я слухаю!

— Все дуже серйозно, — спокійно почав Абст. — Вилікувати Бретмюллера не можна. Проте деколи я повертаю йому розум. Він опам"ятовується на дуже короткий час. Потім строк кінчається — він навісніє так, як ви спостерігали недавно. Ще через годину хворий стає безмовною і непритомною істотою — лежить крижем, не спроможний мізинцем ворухнути.

— І в цій папці розмова з ним?

— Розмови, — поправив Абст.

— Але як ти цього добився?

— Лаври належать не мені, — Абст повів плечем. — Ви чули про Вільгельма Лоренца?

— Військовий?

— Лікар-психіатр.