Радист підіймає з землі автомат, якого залишив Глюк, і теж зникає в тунелі.
Тепер Абст сам на сам з офіцером. Не дивлячись на бранця, він походжає майданчиком, замислено оглядає лагуну. Потім, вирішивши, що час для розмови настав, підходить до італійця і стає у своїй улюбленій позі: руки в кишенях штанів, ноги широко розставлені.— Ну, що ви скажете, дорогий Джордже Пелла? Як вам подобається у мене, які враження?
— Звільніть мені руки, — тихо просить італієць.
— Охоче!
Абст спритно відсунув засувку браслетів, жбурнув їх убік, потім обережно розтер долонями глибокі сині борозни на зап"ястях італійця.
— Отак… А тепер я запрошую вас обідати. Ми разом пообідаємо і побалакаємо. Ходімте!
Шостий розділ
За дверима кроки… Важке човгання. Карцов прислухається.
— Глюк? — Він запитально дивиться на Рішер.
— Інший. Вальтер.
— Знаю: радист?
— Він і радист, і керує краном, і обслуговує електростанцію.
— До речі, про станцію. Енергії витрачається багато: освітлення, камбуз, зарядка акумуляторів торпед, підводних буксирувальників… Що це за станція? За допомогою динамо обертається мотор? Але ж його не чутно. І звідки береться пальне?
— Мотора нема. Приплив і відплив обертають турбіни з генератором, а той заряджає акумулятори. Так мені пояснив Абст.
— Де містилася станція?
— Акумулятори в далекій печері. Її замкнено. Ключ у Вальтера. Решта під водою. Де — не знаю, це таємниця.
Запитуючи, Карцов думає і про інше. Останні півгодини він із скрупульозною точністю відновлював у свідомості все те, що знає про свою пацієнтку, заново оцінював поведінку Рішер, кожне її слово, аналізував Абстове ставлення до неї. І все це задля того, щоб переконати себе заговорити з нею відверто. Треба з"ясувати, з ким маєш справу, з"ясувати негайно, зараз. У нього нема часу ждати — події розгортаються бурхливо.
Та це риск — він оддає себе в її руки. Хай навіть вона чесна людина, але досить одного її необережного слова, душевної слабості, якщо Абст, запідозривши недобре, вчинить їй допит…
В котрий раз він напружує всю свою волю, щоб почати розмову, і… не може.
Знову кроки за дверима, тепер уже — кількох чоловік, напевно тих самих полонених^ їх ведуть назад. Отже, сталося!..