Безумці

— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?

— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви зрозумієте… Уявіть собі вулиці старовинного міста. По них суцільною валкою сунуть німецькі військові грузовики. Вони везуть італійців: обеззброєні солдати й офіцери сидять на дні кузовів, заклавши руки за голови. Їх конвоюють німецькі автоматники. Ще тиждень тому і ті й другі воювали пліч-о-пліч. Тепер це вороги. Грузовики виїжджають за місто. Вони обганяють колони, що прямують туди пішки. Це італійці, теж без зброї і під конвоєм. Попереду генерали й офіцери, позаду солдати… Тих, кого везли, і тих, котрі йшли пішки, доставили в ліс і розстріляли у величезних ровах. Німці вбивали італійців. Розстрілювали з автоматів, закидали гранатами, добивали пострілами з пістолетів. Ви можете це збагнути?

— Те, що сталося, дуже засмучує, — зауважує Абст, — Проте винні не німці.

— Хто? Я винен у цій бійні? Хто, по-вашому?

— Деякі італійські частини вирішили скласти зброю. А закони війни суворі. Той, хто залишає союзника… Словом, годі! Ви занадто розбазікались. Я не схвалюю того, що трапилося під Львовом. Але не тому, що мені шкода розстріляних. Справа не в цьому. Той, хто придумав цю витівку, діяв нерозумно. Якби моя воля, я б примусив ваших співвітчизників повоювати, як примушу вас.

— Ого! — Лейтенант схоплюється. — Хочу бачити, як ви це зробите. Убити нас — так, це ваше право! Але примусити боротися? Звільніть мені руки, і я покажу вам справжню бійку!

Пелла лютує. Він ось-ось кинеться на Абста. А той байдужий.

— Сядьте! — наказує. — Сядьте, вам кажуть!.. Отак. Знайте ж: те, що ви й ваші люди вціліли у львівській кривавій бойні, це моя робота! Подяки не жду — я втричі більше одержу від вас. Ви потрібні мені, Пелла. Нас зацікавили ваші спуски на великі глибини із звичайними дихальними приладами. Як ви це робите? Я врятував вам життя. І я хочу, щоб ми стали друзями.

— Для нас війна закінчилася.

— Шкода, що ви так вирішили. До речі, ви даремно говорите за всіх. Адже й ваші товариші — досвідчені водолази?

Полонений мовчить.

— Досвідчені! — веде далі Абст. — Кожен має по п"ятсот і більше спушив, а два діяли в районі Гібралтара, де ними керував Вітторіо Моккагата[29]… Та зараз мене цікавить не це. У нас теж є керовані торпеди, і вони, гадаю, не гірші від італійських. Мене цікавить інше. В чому секрет ваших спусків на великі глибини?

Полонений мовчить.

Абст торкається рукою його коліна.

— Послухайте, — лагідно каже він, — я давно симпатизую прекрасному спортсменові Джорджо Пелла. Охоплений цим почуттям, я врятував йому життя. Знайте ж, довірившись мені, всі ви будете у великому виграші…

— У вас виграєш! — перериває Бруно Гарріта. — Виграло мишеня, попавши до котячих пазурів!

— Повірте, я можу примусити вас, — доводить Абст. — Та набагато краще, якщо ми діятимемо разом. — Він підводиться, оглядає італійців. — Кожному з вас я пропоную…

— Спершу нагодуйте моїх людей, — наполягає Пелла. — Дайте їм їсти, ви, гуманіст, що не бажає нам лиха!

— Спершу я хочу почути відповідь.

Все відбувається раптово: стрибок лейтенанта Пелли з витягнутими вперед скутими руками, невловимий Абстів рух, і… кулаки полоненого таранять повітря.