Безумці

— Як бачите, я нічого не приховую. Ви повинні знати, який тягар берете собі на плечі. Та, гадаю, все обійдеться. Перші дні я буду невідступно з вами, навчу контролювати за ними, і діло піде. Головне — не ловити гав, бути насторожі.

Абст запитально дивиться на помічника. Той нервово ходить з кутка в куток.

— Ну, — питає Абст, — як ви вирішили?

— Не можу, шеф. — Глюк не приховує остраху. — Годувати їх і підганяти — найлегше. Головне ж, ви знаєте, не це… Головне, щоб вони не сказилися. Рішер намагалася вчити мене, як ви й наказували. Де там! Боюсь, шеф. Боюсь схибити, прорахуватися, А ви знаєте, до чого це приведе!

— Так, — Абст морщиться, начебто в нього болить голова. — Отже, відмовляєтесь? Гаразд, тоді ними займуся я.

— Це не вихід. Треба радирувати, щоб надіслали заміну.

— Звичайно, лікаря ми викличемо. Але доведеться ждати місяць, а може й більше. Місяць я нічого не робитиму… Глюк, ви повинні погодитись!

— Не наполягайте, шеф. Я дивлюсь їм в очі, і моя душа холоне. Що завгодно, тільки не це!

— Та даю слово: я не залишу вас ні на день.

Глюк похмуро мовчить.

Абст підводиться.

— Вирішено, — закінчує він. — До приїзду лікаря ми припиняємо бойову роботу.

І він іде.

Радист, котрий протягом усієї розмови нетерпляче ждав, швидко обертається до товариша.

— Дурень! — вигукує він.

— Хто?

— Хто дурень? — перепитує радист. — Та це абсолютно ясно. Звичайно, ти, Густав Глюк. Зачекай, шеф пригадає тобі!

— І хай, — похмуро мурмоче рудобородий, — хай пригадає. Гірше не буде.

— Ат, дурниця! — Радист витягає з кишені штанів плоску металеву коробку з карамеллю, довго перебирає цукерки пальцем. — Дати тобі, Густав?

— Та йди ти з цією гидотою! — обурюється Глюк.