Ставка більша за життя. Частина 2

— Казимеж Труханович, — розсміявся гітлерівець. — Украв перепустку, га? Працюєш на перевантажувальній станції?

— Так, — відповів Казик і тої ж миті вирішив, що більше нічого не скаже. Він заплющив очі й подумав: все, що буде потім, не має вже ніякого значення. Для нього всьому настав кінець.

Тим часом німець обережно згорнув перепустку і кеннкарту. Він мовчав, і це тривале мовчання здавалося Казикові дедалі дивнішим. Адже він повинен негайно відвести Казика в караульну і звідтіля відправити його в гестапо, а він чомусь вагається, ніби не може або не хоче нічого вирішити. Вони бачили зараз спину вартового; через кілька кроків солдат повернеться, піде назад і тоді побачить їх.

— Іди, — сказав німець.

Казик не зрозумів.

— Іди, — повторив той і віддав хлопцеві документи. Потім пішов швидким кроком, не оглядаючись, ніби не був впевнений у тому, що не зробить інакше.

Казик усе ще не вірив. Він був сам, був вільний, йому здавалося, що це сон, що такого не могло трапитись… Все ще невпевнений і приголомшений, він вийшов на центральну дорогу і без перешкод поминув вартового, що стояв у брамі. Ніхто за ним не йшов, ніхто за ним не стежив.

У залізничні майстерні Казик встиг повернутися раніше за шефа і поклав перепустку назад у сейф. Руки в нього тремтіли, коли він працював відмичкою. У своїй комірчині він відчинив вікно і довго дивився, як на заводську вітку заганяють товарні вагони… Що тепер робити? Втікати? Не можна, бо треба попередити Едварда. А в нього він повинен бути тільки завтра… Хлопець відкрив шухляди письмового столу і заходився набивати кишені якимись паперами, потім знову сів до столу.

“Опануй себе, — думав він, — можливо, тобі ще нічого не загрожує, просто тобі поталанило напасти на чесну людину”.

Казик шкодував, що не має з собою зброї, з нею він почував би себе зараз упевненіше, але Едвард не дозволяв брати зброю на роботу. Раптом грюкнули двері. Казик підхопився з стільця, він думав, що то шеф, але побачив німця, який затримав і відпустив його на заводі Райла.

— Це ви, — промовив Казик.

— Я, — відповів німець і згодом додав: — Ти дозволиш мені сісти?

— Сідайте, будь ласка.

— Тут можна порозмовляти спокійно? — запитав німець.

— Можна, — відповів Казик.

Німець дістав з кишені аркуш паперу — Казиків ескіз.

— Я забув віддати тобі оце, — пояснив він.

Казик узяв аркуш, бездумно крутив його в руках.

— Навіщо ви це робите? — запитав він.

Німець відповів не відразу. Він немовби все ще вагався, немовби все ще не був упевнений, що вчинить за хвилину.