Ніна бралася за прибирання. Але робота не радилася: віник випадав із рук, речі перекидалися.
Вечеряти сіли пізно, бо з хвилини на хвилину ждали повернення Віті з моряками. Їли мовчки і неохоче. Задзвеніла, впавши, на камені чайна ложечка, і всі насторожено підвели голови: «Чи не ввійшли в прохід печери?»
Але дзвінка не було ні вночі, ні вранці, ні ввечері.
Нінина тривога передалася й решті мешканців печери. Старики ходили похмурі і придумували собі всяку роботу, аби тільки не розмовляти з дівчатами. Навіть Чупчуренко підвівся з постелі і ні з того ні з сього почав примірятися: чи зуміє він, володіючи лише одною рукою, стріляти з автомата.
Тільки Кльоцко лежав байдужий і нерухомий. І це лякало Катю.
Вночі Тремихач з Калузьким виходили на розвідку. Вернулися вони ще більш заклопотаними й похмурими. Ніна нарешті не витримала і заявила:
— З ними щось скоїлося. Я піду в селище. Чутки швидко ширяться. Там знають.
— Як же ти пройдеш, коли такі орли не зуміли? В наших місцях, очевидно, засада за засадою. І на дорозі фари так і світяться. В селищі не можна появлятися новій людині.
— Але ж не можна сидіти склавши руки і ждати! Може, нам вдасться щось зробити.
— Для цього треба добиратися до штабу, іти тими самими стежками в ліс. Наш район, мабуть, під наглядом. Есесівці тепер винюхують кожен кілометр. Хоч би нам не довелося завалювати прохід у печеру з суші.
— Тоді тим більше треба попередити наших. Переправте мене вночі до скель. Пам"ятаєте, де торік ховали катер? Я на тузику до берега доберусь, витягну й замаскую…
— Але як же ти сама вночі? — вагався батько.
— Так, як і всі. Не думайте, що я боязкіша за вас, я ні разу не підводила. В неділю буде товкучка, господині й дівчата з виноградників підуть на базар, і я до них по дорозі пристану. Ніхто й не здумає перевіряти.
— Припустімо, що тобі це вдасться. А назад як же?
— Ви мене підождете, поки стемніє, або краще знов морем підійдете. Я буду вже біля скель на тузику з сигнальним ліхтариком.
— Е-е, дитино моя, не все ти додумала. Не можна ж залишати саму Катю з хворими. Тепер тут тільки дивись.
Чупчуренко підвівся, уважно прислухаючися до розмови батька з дочкою.
— Вважайте й мене у строю, — заявив він раптом. — Годі хворіти. Я можу нести вахту. Як трапиться біда — одною рукою відіб"юся.
— А ви не хвастаєтесь? — недовірливо спитав Тремихач.
— Стріляти йому, звичайно, ранувато, — сказала дівчина, — але спостерігати Чупчуренко зможе. Температури нема, рани гояться нормально.
ebooksa