— Що мені з ними робити? — розгублено звернувся Тремихач до моряків.
— Ми з Восьмьоркіним самі гітлерівця дотягнемо. Дайте нам Вітю, — сказав Чижеєв.
Ніна, сподіваючись, що Сеня підтримає її, насупилася.
— Сеню, я дуже прошу… в мене передчуття.
— В передчуття не вірю. Сьогодні — чисто чоловіче діло.
В дорогу друзі збирались особливо: начистили автомати, заново набили диски, перевірили гранати, відточили ножі, підігнали ремені похідних мішків та запаслися мотузками. Калузький видав кожному по пучку ганчір"я, щедро пересипаного якимось порошком із гострим запахом, і сказав:
— Акуратніше натирайте підошви чобіт ганчірками і кидайте їх в різні боки, маючи на увазі не одну, а кілька собак. Не забудьте зробити це, і повертаючись назад.
— Єсть не забути!
Друзі розбудили Вітю, поснідали і витягли з комірчини сонного корветтен-капітана.
Штейнгардт, побачивши, що він знову попав у руки Восьмьоркіна, конвульсивно ковтнув повітря.
— Ви єсть проти слова начальника. Він давав мене гарантія на життя.
— Гаразд, поживеш іще, — сказав Восьмьоркін, міцно скручуючи йому руки за спину. — Але якщо дзявкнеш по дорозі, не подивлюся і на слово… Зразу готуйся кінці віддати. Ясно?
— Н-найн. Не розумію, що єсть кінці… Прошу перекладач.
— Вас ведуть до штабу, хоча слід би було відправити на шибеницю, — глузливо пояснив йому Калузький. — Конвоїри попереджають: за найменшу спробу втекти, подати голос, покликати кого-небудь — ризикуєте життям.
Міцно зв"язавши Штейнгардта і закутавши його в маскувальну плащ-палатку, друзі пішли прощатися з хворими.
Кльоцко лежав із похмуро затиснутим ротом. Хвороба ніби висушила його: грізний боцман на ліжку здавався маленьким і нещасним. Він погойдував забинтованою кистю руки і часом скреготів зубами. Важко було зрозуміти, спить він чи не спить… Друзі злегка доторкнулися губами до його блідого лоба і навшпиньках відійшли до Костя Чупчуренка.
В очах салаженяти вже з"явився осмислений вираз. Температура спала. Кость чув усю розмову з зондерфюрером і не міг збагнути, чому відтягають покарання.
— Повісьте отут цю жабу, — сказав він. — Ні для чого іншим віддавати, ще втече. А таких не можна живими залишати. Дайте хоч я… Мічман нічого не скаже, йому більше, ніж мені, перепало…
— Не журись, партизанам він не менше насолив. — Восьмьоркін з Чижеєвим попрощалися з салаженям, а тоді пішли до дівчат.
Катя по-чоловічому міцно труснула обом руки й побажала удачі, а Ніна лише кивнула головою і відвернулася. Але потім, коли друзі в супроводі Тремихача і Калузького ввійшли в темний прохід, вона наздогнала Сеню і рвучко притислася до його щоки.
ebooksa