— Обоз, мабуть… Сховаймося.
Друзі зійшли з дороги, пробралися крізь мокрі кущі і присіли, поглядаючи на дорогу.
Незабаром вони побачили пару великих артилерійських коней, запряжених в чотириколісний віз, накритий тентом на циганський манір. На передку сидів самотній румун у високій смушковій шапці.
— Ось і карета для пас, — весело сказав Чижеєв. — Їдьмо, Стьопо: кращої не буде.
Коні, що спокійно бігли під гору, шарахнулися вбік від несподіваної появи німців. Візник, догадуючись, що панам гітлерівцям не до смаку в дощ іти пішки, натягнув віжки, придержуючи коней, і, про всяк випадок, боязко козирнув.
Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м"яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.
Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.
— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.
— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?
— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.
— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб"єш, зате сліду не знайдуть.
Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.
— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.
— Еге, погрітись не завадило б.
Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.
Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.
Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.
Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.
В Ніниній уяві виникали собаки, що біжать по сліду, їх роззявлені пащі з вовчими іклами… Спалахи пострілів… Скривавлене обличчя Чижеєва…
«Фу, які дурні думки! — тут же картала вона себе. — Треба розвіятися».