— Має бути весело, — промовив він. — Справді, дуже весело… — і вмовк.
З-під опущених повік він дивився на прекрасну ігатійку, на чудові лінії її плеча, шиї, на пряме чорне волосся і, навіть не вдихаючи, відчував ніжні пахощі її тіла. Нервуючи, зірвав травинку.
— Меле, — почав він. — Я…
Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.
— О Меле!
— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього.
Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.
— Що трапилось, радість моя?
— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.
— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.
— Ні! Будь ласка! — благала вона. — Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про які розповідав?
— Якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але…
— О любий! — скочила вона на ноги.
Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:
— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!
І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.
Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповила вона Лагові нові посланцеві плани.
Старий поважно кивнув:
— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?
Меле зашарілась і не відповіла.
ebooksa