Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:
— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.
— Та ж ні! — вигукнула Меле. — Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний… Найвищої!
— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В’ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.
— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!
— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.
— Хіба він не вартий нашого чекання?
Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп’явся в дівчину очима:
— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся залишити посланця для себе.
— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.
— Цікаво… — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.
Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.
— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!
Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього воно впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав.
Але помер з усмішкою на вустах.
Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:
— Часто Іглаї бував біля цього дерева?
— Авжеж. Він завжди під ним обідав.
Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:
— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!
ebooksa