— Уже шістсот років, — промовив Лаг, — Знаряддя не полишало Храму. Із часів В’ктата — героя й бога, який сам-один врятував народ Ігаті від знищення! І ось його винесли для тебе, Хедвеле!
— Та я й справді не гідний такої честі.
Від такої скромності натовпом прокотився гомін.
— Повір мені, — поважно сказав священик, — гідний. Чи приймаєш ти Найвищу, Хедвеле?
Той поглянув на Меле. Але її прекрасне обличчя нічого не промовляло, важко було здогадатися, про що вона думає. Тоді подивився на священика. Лагове обличчя теж лишалося незворушним. Натовп завмер. Хедвел зиркнув на Знаряддя. В нього почав зароджуватись сумнів.
Може, він переоцінив цих людей? У давні часи це Знаряддя мали використовувати для катування. Оці зубці й гачки… А оті штуки для чого? Поміркувавши, він, начебто, збагнув, яке може бути їхнє призначення, й аж здригнувся. Перед ним скупчилася щільна маса людей. Позаду лишалася вузенька кам’яна смужка, а за нею — прірва. Хедвел знову поглянув на Меле. Але обличчя її випромінювало лише кохання та відданість.
Дивлячись на селян, він зрозумів, що вони стурбовані його поведінкою. Чому вони за нього хвилюються? Ніколи селяни не заподіювали йому нічого лихого, тим паче тепер, після всього, що він для них зробив.
— Я приймаю Найвищу, — відповів він.
Почулися поодинокі схвальні вигуки, а тоді натовп заревів, аж горами покотилася луна. Люди оточили його з усіх боків, усміхалися, тисли йому руки.
— Церемонію зараз же і проведемо, — сказав священик. — Вона відбудеться в селищі, перед зображенням Тангукарі.
Очолювані старим, усі негайно вирушили назад. Хедвел із нареченою тепер опинилися в середині процесії. Меле від початку церемонії не вимовила слова.
Так само мовчки вони перетнули місток із ліан. На тому боці селяни оточили Хедвела ще щільнішим кільцем, від чого він відчув легкий напад клаустрофобії. “Якби я не був певен їхньої природної неагресивності, — вмовляв він сам себе, — то почав би побоюватись”.
Зненацька пролунав крик. Усі кинулися назад, до містка.
З височенної кручі Хедвел побачив, що сталося. Катага, батько Меле, замикав процесію. Коли він досяг середини містка, найтовща ліана невідомо чому розірвалася під ним. Катага встиг ухопитися за котрусь тоншу, але то тривало лише якусь хвилю. На очах селян його напружені пальці слабшали, він поволі випустив ліану й полетів униз.
Хедвел, скам’янівши з несподіванки, лише спостерігав за цим. Він наче уві сні виразно бачив усе, що сталося: Катажине падіння, чудову відважну посмішку на його обличчі, вируючу річку, щербате каміння внизу.
То була неминуча смерть.
— Плавати він уміє? — запитав у Меле.
— Ні. Відмовлявся вчитися… О батьку! Як ти міг!
Бурхливий пінистий потік лякав Хедвела більше від будь-чого, знаного досі, навіть більше від порожнечі космосу. Та ж небезпека зогрожувала батькові його дружини! Доводилося діяти.
І він стрибнув просто в крижану воду.
ebooksa