Перша непередбачена ситуація виникла біля отаманового подвір’я. Як правило, патрулів розставляли навколо села, ще один вартовий оберігав казну, а сьогодні Длугопольський виставив охорону ще й на вулиці біля свого будинку — козак з цигаркою походжав попідтинню.
Грунтенко, здалеку побачивши світлячок цигарки, зупинив коней біля сусідньої садиби.
— Хто йде? — зупинив його вартовий.
— Хіба не бачиш, отаман Грунтенко.
— Не впізнав, пане отамане, звиняйте великодушно.
— Нічого… Це ти, Василю?
— Я самий.
“Василь Гундяк, недотепа, його обвести навколо пальця — раз плюнути”, — подумав Грунтенко. Запитав:
— Усе спокійно?
— Пси й ті не гавкають — по будках відсиджуються. Хто у негідь швендятиме?
— Дивись мені! — пригримнув Грунтенко. — Хто біля казни стоїть? — удав, що не знає.
— Чміль.
— Чміль — надійний! Та все ж перевірю… Сюди нікого не пускати!
— Слухаюсь.
Чміль уже чекав на Грунтенка.
— Скриня, хоч і важкувата, та подужаю, — похвалився.
— Не поспішай. Длугопольський поставив варту на вулиці.
— Як же бути? — засмутився Чміль. — Їх двоє?
— На щастя, один. Василь Гундяк. Зможеш прибрати?
— Це ми запросто!