Чміль заперечив:
— Бричку з села патрулі не випустять.
— Беру на себе.
— Тоді згоден. Але ж пан отаман Длугопольський в сусідній кімнаті сплять і можуть прокинутися…
— Не знаєш, як учинити?
— Пана отамана? — злякався Чміль.
— Відтоді сам собі отаманом станеш.
— Й те правильно.
— Постав зараз бричку в мене на подвір’ї, — наказав Грунтенко, — і двійко добрих коней. Уранці маємо бути далеко, щоб отаман Длугопольський не наздогнав. Але йому не до казни буде, його під Чоповичами чекають, а шлях туди не такий уже й короткий та безпечний.
— А гарно ви все це вигадали! — непідробне захоплення відчувалося у Чмелевому голосі.
— Голову на плечах слід мати, а не макітру.
— Але ж, Володимире Антоновичу, — довірчо сказав Чміль, — на бричці далеко не заїдеш. Бричка у всіх викликатиме підозру й різні запитання. На таких бричках тепер совдепівське начальство їздить, а нам в очі впадати зовсім не з руки…
— Чого ж я беру тебе з собою, Микито, — з задоволенням вигукнув Грунтенко, — бо саме голову, а не чавун маєш! Правильно кажеш, і в першому ж селі підводу купимо, вдвічі заплатимо, а купимо.
— На бричку будь-якого воза виміняємо.
— Не будь зажерливим, Микито, — обірвав Чмеля Грунтенко. — Зажерливість також шкодить. Не бричку маємо, а тачанку, і всякий, у кого очі є, це побачить. А нам зайві розмови ні до чого.
— Точно, ні до чого.
— Тачанку десь у лісі кинемо. Хтось знайде — дякуватиме.
— Мені його дяка…
— До одного місця? Правильно міркуєш, Микито, й мати з тобою справу одне задоволення…
Коли почало сутеніти, Чміль пригнав на Грунтенкове подвір’я тачанку, запряжену сильними й вгодованими кіньми.