Останній заколот

Чміль заперечив:

— Бричку з села патрулі не випустять.

— Беру на себе.

— Тоді згоден. Але ж пан отаман Длугопольський в сусідній кімнаті сплять і можуть прокинутися…

— Не знаєш, як учинити?

— Пана отамана? — злякався Чміль.

— Відтоді сам собі отаманом станеш.

— Й те правильно.

— Постав зараз бричку в мене на подвір’ї, — наказав Грунтенко, — і двійко добрих коней. Уранці маємо бути далеко, щоб отаман Длугопольський не наздогнав. Але йому не до казни буде, його під Чоповичами чекають, а шлях туди не такий уже й короткий та безпечний.

— А гарно ви все це вигадали! — непідробне захоплення відчувалося у Чмелевому голосі.

— Голову на плечах слід мати, а не макітру.

— Але ж, Володимире Антоновичу, — довірчо сказав Чміль, — на бричці далеко не заїдеш. Бричка у всіх викликатиме підозру й різні запитання. На таких бричках тепер совдепівське начальство їздить, а нам в очі впадати зовсім не з руки…

— Чого ж я беру тебе з собою, Микито, — з задоволенням вигукнув Грунтенко, — бо саме голову, а не чавун маєш! Правильно кажеш, і в першому ж селі підводу купимо, вдвічі заплатимо, а купимо.

— На бричку будь-якого воза виміняємо.

— Не будь зажерливим, Микито, — обірвав Чмеля Грунтенко. — Зажерливість також шкодить. Не бричку маємо, а тачанку, і всякий, у кого очі є, це побачить. А нам зайві розмови ні до чого.

— Точно, ні до чого.

— Тачанку десь у лісі кинемо. Хтось знайде — дякуватиме.

— Мені його дяка…

— До одного місця? Правильно міркуєш, Микито, й мати з тобою справу одне задоволення…

Коли почало сутеніти, Чміль пригнав на Грунтенкове подвір’я тачанку, запряжену сильними й вгодованими кіньми.