Черевань прудко, як на свою статуру, збіг з ганку, взяв у Петра повід.
— Йди, — осміхнувся ще раз, — там Вірка холодного хлібного квасу внесла з погреба, бачу, губи в тебе запеклися…
Вовк мимоволі ковтнув слину: нема нічого кращого у спеку, ніж холодний різкий хлібний квас — і смачно, і вливає в тіло бадьорість. Він підвівся крутими східцями на ганок — хата стояла на високому підмурку й виділялася з-поміж сусідських не тільки висотою, а й ошатністю: була чисто побілена, й дбайлива господиня обвела вікна синьою фарбою.
У напівтемних сінях Петра огорнув гіркий запах свіжоскошеного татарського зілля, їм встеляють долівку на зелені свята, свята вже давно відійшли, та дух зілля чомусь зберігся. Петро не встиг почудуватися з цього, як раптом ззаду на нього навалилися, викрутили руки, й перше, ніж він устиг оговтатися, скримцювали за спиною.
— Чого?.. — обурився Вовк. — Чого, мов навіжені, кидаєтесь на людей?! Не знаєте, хто я?
— Помовч!..
Петро відчув сильний удар поміж плечі, ледь не заточився, але втримався на ногах, і його заштовхнули до світлиці. Звичайної селянської світлиці з великою пічкою біля дверей і довгим дбайливо виструганим дубовим столом. На торці його сидів чоловік у чорній шкірянці, поруч лежав такий же шкіряний кашкет з червоною зіркою і стояли глиняний глечик та великий кухоль.
— Заходь, не бійся, — підвів на Вовка очі чоловік у шкірянці. Єхидно посміхнувся й додав: — От і зустрілися!..
Вовк полегшено зітхнув: спочатку йому здалося, що потрапив до рук звичайних карних злочинців чи просто вийшло якесь непорозуміння, а тут свій хлопець з ДПУ, треба з ним швидко порозумітися, щоправда, нема жодних документів, та, зрештою, для чого документи: поруч Попельня, там на станції телеграф, прямий зв’язок з губчека — і за якусь годину все з’ясується…
Вовк озирнувся на двох кремезних хлопців, що так спритно взяли його в сінях, — дивляться люто, та й як ще можуть дивитися: спіймали контру, бандита, який ішов від отамана на зв’язок аж до Києва, отже, птах важливий, з таким не панькаються…
Вовк посміхнувся їм приязно, хотів навіть підморгнути, але випадково перехопив погляд господині — очікувальний і якийсь начебто злостивий. А Грунтенко запевняв: явка в Жиловцях зовсім надійна, Михайло Середа та його жінка Параска — свої люди, отже, якщо чекісти влаштували тут засідку, то мусили налякати господарів, але тоді б Параска дивилася на нього принаймні співчутливо, боязко чи ще якось, проте не злостиво, чого їй злостивитись на свою людину? І чи випустили б чекісти Середу самого назустріч йому? Адже вийшов на подвір’я сам й ще наказав, аби жінка дістала холодного квасу…
Однак, чекісти могли якось схилити Середу на свій бік, адже селянство почало підтримувати більшовиків. Чому розгромили Тютюнника? Тому що не пішов за ним селянин. Селянин, а не куркуль, — зупинив себе Вовк, а Грунтенко казав, що Середа господар заможний, тобто куркуль, такого навряд чи переагітуєш…
Отже, щось тут не тримається купи…
Вовк ступив крок до столу й запитав, дивлячись просто у вічі чоловікові у шкірянці:
— На якій підставі кидаєтесь на людей?
Той зміряв Петра неусміхненими очима.
— Обшукати! — наказав хлопцям.
Ті швидко обмацали Петра, витягли з кишені папери, кисет з тютюном, годинник, поклали на стіл.
— Зброї нема, — доповів один.
— Це ще ні про що не говорить, — заперечив чоловік у шкірянці. Переглянув Вовкові документи, розгладив їх долонею на столі. — Типова липа, — сказав упевнено. — Як твоє справжнє прізвище?
ebooksa