Згадавши про Бакара та київську академічну групу Центру дії, яку йому доручили очолити, Яковлєв остаточно опанував себе. Справді, розгарячився, як хлопчисько, царський полковник став йому напереп’ят, дівчину відбив, ну й біс з ним, з полковником, а також з дівчиськом. Гарна, щоправда, якась витончена, не те що акторки; ті, певно, ефектніші, до того ж, багато чому навчені, проте мало не всі однакові, та й ще вимагають платню — усім давай тільки головні ролі, і всі геніальні, хоч, зрештою, крім вродливого обличчя, нічого не мають.
І все ж треба сьогодні ж знайти Лялю, вирішив. У Лялі, крім личка, ще й інші принади, і дівчина добре розумів це. Для неї сам Олекса Яковлєв не постать, вона посміхалася йому, коли писав п’єси, а тепер, певно, залізла в ліжко до якогось головрежа чи, вірогідніше, череватого непмана. Але Лялі треба сказати, що майже готова нова п’єса з головною роллю для неї. Ляля не зможе не оцінити це, і принаймні кілька ночей знайде й для нього.
Усе, крапка, годі про Наталю. Не треба й згадувати. Ось тільки цей ненависний і противний полковник…
Неясна думка майнула в Яковлєва. Проте чому неясна? Не обов’язково вбивати цього типа, для чого ризикувати йому чи Єдиневському? Адже Яновського можна знищити зовсім по-іншому, навпаки, хай живе, але як?..
Розчавити, розтерти, та ще й плюнути…
Яковлєв подивувався: як ця дуже проста думка раніше не прийшла йому в голову? Варто тільки написати донос, звичайний анонімний лист, скажімо, до профспілки гаража, де працює Яновський. Мовляв, куди ви дивитеся, рідні пролетарі, адже до ваших згуртованих, монолітних лав проліз ворог, золотопогонник, царський полковник. А для чого? Чому полковник натягнув машкару слюсаря? Тільки для того, щоб шкодити. Так, шкодити й не давати вам будувати нове світле соціалістичне суспільство, заважати наближенню світової революції.
Яковлєв повеселішав: так, треба бити словом, бо інколи слово б’є значно сильніше й точніше, ніж куля.
14
Вовк обминув велику залізничну станцію Попельню і через густий дубовий ліс в’їхав у село Жиловці. Село починалося відразу за лісом, і Петро, не злізаючи з коня, спокійно огледівся.
Третя хата від краю, за піщаною лісовою дорогою. Під солом’яною стріхою, а на подвір’ї, як і казав Грунтенко, криниця з журавлем. Тихо, нікого не видно, наче село у ці передвечірні години зовсім вимерло.
Прапорщик зліз з коня і підійшов до садиби. Хвіртка зарипіла, кінь вдоволено замотав головою, відчувши перепочинок, і лише тоді Вовк побачив біля ганку жінку в білій кофтині. Зупинилася, піднесла до очей долоню дашком, почала роздивлятися.
— Тут мешкає Михайло Середа? — запитав Вовк.
— Тут.
— Я від отця Леонтія. З Високої Печі.
— Зараз покличу, — відповіла жінка, як видалося Петрові, без особливого зацікавлення.
Вовк підвів коня майже до самого ганку, зняв кашкета і обтер піт з чола просто рукавом, почекав ще з хвилину, і тоді на ганок вийшов черевань у спідній сорочці, з обвислими довгими вусами. Він узявся обома руками за бильця, перехилився, розглядаючи Вовка маленькими, жвавими очима, запитав:
— Від отця Леонтія, кажеш? З Високої Печі? І що піп звелів переказати?
— Аби приготували віск для свічок.
— Приготую, — кивнув чоловік, і обличчя його розпливлося в солодкій посмішці. — Облиш коня, я сам розсідлаю, а ти заходь, бачу — натомився…
Петро й справді натомився, їхав мало не цілий день по спеці, хотілося пити, а ще більше — простягнутися просто на траві у затінку під клунею.
ebooksa