Суботін повернувся до курсантів, щоб продовжити з ними дуже важливу розмову.
— Ну, то яке у вас питання, Ганецький, — сказав він, сідаючи в коло.
— Мене цікавить, коли все-таки треба приймати отруту?
Суботін відчув на собі допитливі погляди.
— Питання дуже важливе… — Суботін помовчав. — Тут головне — не виявляти в паніці безглуздого поспіху. Адже виправити таку помилку не можна… — Суботін посміхнувся. — Отже, треба намагатись її не зробити. Вдаватись до цього тільки тоді… — Суботін підкреслював кожне слово, — коли вже цілком ясно, що іншого виходу немає. Коли цілком ясно. Розумієте?
Курсанти дружно кивали головами, і в їхніх очах Суботін побачив щось схоже на радісне задоволення. А він тільки цього й добивався…
Обід вийшов невеселий. Навіть віскі не допомогло. Найбільше сп’янілий Ганецький несподівано запропонував заспівати радянських пісень. Почали з’ясовувати, яку пісню всі пам’ятають.
— Облиште! — суворо наказав Суботін. — Ще не вистачало, щоб на аеродромі почули радянські пісні!
Курсанти понуро мовчали або тихо перемовлялись про щось своє.
— Іване Івановичу, а ви давно звідти? — раптом спитав Ганецький.
Суботін посміхнувся.
— Вчасно… Ось так я відповім…
— Виконували там завдання? — не відставав Ганецький.
— Було і це…
— Як же ви повернулись… — Ганецький почервонів. — Ні, я хотів дізнатись: чи важко було повернутись?
— Не дуже легко, проте і не так важко.
Наступне питання було несподіваним.
— А вам не запропонували забезпечене життя в будь-якій країні світу?
— Моєму поточному рахунку ви можете позаздрити, — посміхаючись відповів Суботін. — Проте я вирішив не припиняти роботи, доки Росію не буде звільнено від комуністів.
Курсанти перезирнулись майже з відвертою недовірою.