— Мені здавалося, ваші справи…
— Може, ти підозрюєш мене?
— Підозрювати буде поліція.
— Через двадцять хвилин після того, як Лакута пішов, я був на Енглішер Гартен. До речі, перед цим бачив, що ви з паном Зіновієм роз’їхалися в різні боки.
— Стежив?
— Дивився у вікно.
— Це той Лакута, що в Стецька? — втрутилася Іванна. — Які в тебе справи з ним?
Рутковський посміхнувся: знала б вона, завдяки чому довелося їй з Юрієм виїжджати з Мюнхена. Відповів ухильно:
— Пан Зіновій передав полковникові Лодзену якісь папери. Я був простим зв’язковим.
— Таким уже й простим! — кинула на нього гострий погляд Луцька.
— Яке це має значення? Головне — зв’язковим! — Максим подумав, що слід негайно подзвонити Лодзену: почнеться розслідування, і поліція може докопатися до списків Лакути. А це небажано з усіх точок зору.
— Ти не передавав панові Зіновію нічого такого, чим могли спокуситися грабіжники? — запитала Луцька. — Звари нам ще кави, — попросила вона Іванну. Коли та пішла, Стефа додала: — Може, якісь коштовності?
— Грабіжникам у наш час в основному потрібні гроші.
— Ти заплатив панові Зіновію?
— Невже це так важливо, люба?
Стефанія закопилила губу.
— Виходить, я була останнім пішаком у вашій грі!
— Ти ніколи не будеш останнім пішаком, — майже щиро запевнив її Рутковський.
Стефа зиркнула підозріливо: чи не кепкує, та не помітила й тіні іронії в Максимових очах.
— Чого це? — все ж запитала.
ebooksa