Луцька покопирсалася в сумочці, витягнула фотографію Рутковського.
— Цей був серед них?
Пані Лакута придивилася, тримаючи його у витягнутих руках. Відповіла:
— Файний хлоп і, здається, був.
— Здається чи точно?
— Був. Я ще запам’ятала: у сірому костюмі.
— Але ж ви поверталися вночі, темно…
— А в нас перед під’їздом ліхтар. Біля самих дверей.
Луцька заховала фотографію. Обличчя в неї витягнулося, й очі потемнішали.
Виходить, до неї тут побували троє, і один з них — Максим. Певно, люди Лодзена, і вони випередили її. Також шукали список резидентів, мабуть, знайшли, пані Лакута сполохала їх, й вони у поспіху не встигли навести порядок.
Але звідки дізналися про список? Зрештою могли й не знайти його. Може, він лежить собі в якійсь теці чи книзі…
Луцька заходилася шукати далі. Перевіряла кожну книжку, кожну теку, догадуючись, що це марна праця, та мусила довести її до кінця, хоча б для того, щоб заспокоїти сумління.
Надвечір, перетрусивши останню книжку, Стефанія зателефонувала Щупакові. Призначила зустріч у маленькому ресторанчику неподалік від вулиці, де жив Лакута. Пан Модест, вислухавши Луцьку, посірів. Гнівно стукнув палицею об підлогу й виніс категоричний присуд:
— Твій любчик, і більше ніхто!
— Ви, пане Модесте, казали: про цей список знають лише троє — Лебідь, ви і я…
— Знали до вчорашнього дня.
— Ми розмовляли наодинці.
— Може, проговорилася цьому хлопчиськові?
— Ні.
— І я нікому не казав. Та факт лишається фактом: після нашої розмови троє приходять до мешкання Лакути. Двоє з Рутковським. Люди досвідчені, бо легко відмикають замки на дверях і навіть сейф. Хто вони?
ebooksa