— Чудово… — пробурмотів перший агент. — Я не думав, що ми так швидко впораємось.
Рутковський простягнув руку.
— Дайте сюди список, — попросив він.
— Навіщо він тобі? — В голосі агента було невдоволення.
— Хочу ще раз пересвідчитися, чи справді той.
Агент подав папірця. Максим увімкнув світло і, не поспішаючи, прочитав ще раз список.
— Ну? — нетерпляче запитав агент.
— Порядок, — засміявся Рутковський і віддав папірець. — Нема ніякого сумніву.
Тепер Максим був певен, що точно запам’ятав прізвища й координати резидентів, та про всяк випадок заплющив очі, відкинувся на спинку сидіння й ще раз повторив у пам’яті прочитане.
Ще раз і ще…
— Доброго ранку, пані Мирославо. — Луцька пошукала, де поставити мокру парасольку, і приткнула її між вішалкою й пилососом. — Погода зовсім зіпсувалася. Як доїхали?
— А я повернулася ще вчора ввечері. Слава богу, бо довелося б добиратися під зливою. Проходьте, панно Стефо, у мене ще не прибрано, не звертайте уваги. Снідали?
— Не турбуйтеся, пані Мирославо, я у справах.
— До такої старої, як я, без справ уже не заходять. Я почастую вас кавою, не відмовляйтеся, голубонько, кращої кави не вип’єте ніде, і навіть покійний пан Зіновій визнавав це. Хоч який вередливий був, а мою каву полюбляв, царство йому небесне.
Стефанія пройшла до вітальні, огледілася.
— Каву потім, — мовила, — а зараз давайте поговоримо.
— Сідайте, дорогенька. — Пані Мирослава присунула гості стільця, сама примостилася на дивані. — Слухаю вас.
— Я за дорученням організації, — одразу поставила крапку над «і» Луцька. — У пана Зіновія був один документ, який належить організації. І ми мусимо знайти його.
— Ну, моя люба, — скривилася пані Лакута, — тепер тут усе належить мені, і я б не хотіла, щоб чужі люди своїми руками…
— І ви вважаєте мене чужою? — образилася Стефанія.
ebooksa