— Поїдьмо до нашого струмка.
Вона не попросила, а мало не наказала. Рутковський першої миті хотів відмовитись, але, подумавши, погодився, щоправда, застеріг:
— У мене тільки півдня вільні.
— Ти ж у відпустці.
— Все одно, справи.
— Ну, хоч півдня. Їдьмо. — Вона підвелася, навіть не дочекавшись кави, така вже в неї була вдача, імпульсивна, запальна; але Іванна саме принесла кавник і відмовлятись було незручно.
Максим пив не поспішаючи і думав: чого Луцькій захотілося поїхати до струмка? Натура вона не сентиментальна й навряд чи в неї виникло бажання сидіти на березі, слухати плюскіт води, збирати польові квіти або просто лежати горілиць, милуючись хмарами. Отже, виникла якась справа, і Стефа має розмову до нього.
Рутковський запропонував Стефанії сісти за кермо, але вона відмовилася. Це трохи здивувало Максима: Луцька вміла й любила водити машину й дужо добре розбиралася в перевагах нового «фіата» перед старим «фольксвагеном». Зрештою Максим пояснив це тим, що Стефа була трохи збуджена й не хотіла ризикувати.
Їхали містом мовчки, курили й мовчали, Максим скоса поглядав на дівчину.
Луцька трохи відкинула сидіння й напівлежала, торкаючись щокою підголовника, відвернулася од Максима, може, боялася поглядом чи необережним рухом виказати себе, а може, просто втомилася й відпочивала.
З міської колотнечі вибралися нарешті на шосе, не автобан з його великими швидкостями й суворими автомобільними законами, а на старе шосе, колись воно було класною магістраллю, тепер другорядне, й рух на ньому був відповідно менший і повільніший.
«Фіат» легко набрав дев’яносто кілометрів, проте й це не сподобалося Стефанії — повернулася і, певно, хотіла зауважити Максимові, але так нічого й не сказала. У мовчанці вони й доїхали до струмка.
Рутковський поставив машину на галявинці під великим осокором, звідси до річечки вела звивиста стежка, в’юнилася поміж кущами ожини й дикої малини, і Стефанія полюбляла, обдираючи руки, залазити у саму гущавину і ласувати дрібними, але дивовижно смачними ягодами. Вона вистрибнула з машини й побігла не озираючись до води, туди, де вони розкладали вогнище і смажили форель, коли рибальське щастя всміхалося Максимові.
Рутковський замкнув машину і побіг за Стефою; вона стояла й дивилася, як він спускається стежкою, і в її очах Максим побачив чи то докір, чи виклик. Він зупинився поруч, Стефанія схопила його за руку й потягла стежиною вздовж ручая; вище за течією вони колись надибали великі валуни, відшліфовані водою під час дощів, тоді ручай ставав стрімкою гірською річкою, виходив з берегів, вивертав з корінням дерева й ніс із собою мул і каміння. Біля валунів завжди добре ловилася форель; можна було й просто посидіти на холодному камінні, дивлячись на невпинний плин води.
Стефанія опустилася на валун, запитала:
— Навіщо ти взяв відпустку?
— Я ж казав, справи…
— Кудись їдеш?
— Можливо.
— Куди, якщо не таємниця?
ebooksa