Гіркий дим. Міст

Рутковський розвів руками.

— Ще сам не знаю.

— І до цього спричинилися списки Лакути?

— Ні, — відповів упевнено, — це зовсім інша справа.

— Коли повернешся?

— Думаю, через тиждень.

— Я чекатиму.

Стефанія набрала води в обидві жмені, ковтнула, зиркнула на Максима скоса й бризнула на нього.

— Якийсь ти сьогодні дивний, — мовила вона.

— Сама казала: наді мною тяжіє гнів Щупака.

— Все воно вийшло якось не до ладу, — зітхнула дівчина, — й мені шкода, що ти встряв у цю справу.

— Не я, то хтось інший…

— І то правда. Не думай більше про це.

— Просто я весь час пам’ятаю твої слова: підписав собі смертний вирок.

— Так, Кульгавий Диявол — страшний, але я знайду спосіб приборкати його.

Рутковський подумав, що, може, й справді знайде, і його від’їзд за кордон передчасний.

— Добре, — мовив, — я приїду через тиждень, і ми повернемося до цієї розмови.

Стефанія задивилася на сріблясту форель, що вигравала у воді.

— Шкода… — сказала вона, — шкода, що ти не захопив вудки. Сьогодні гарний день, бачиш, і риба ходить.

Десь поблизу на дереві засвистів дрозд, різко закричала горлиця. День справді видався гарний: не спекотний, тихий, і Максимові нікуди не хотілося їхати. Та нічого не вдієш, завтра вранці він уже буде далеко, в маленькому прикордонному містечку.