Гіркий дим. Міст

— Сімох…

Лакута розповів, як прибирали в нього браму професори. Хлопці реготали, слухаючи його оповідь, і Лакута відчув, що гарний настрій знову повертається до нього.

— Давай сюди своїх професорів, — наказав нарешті Шухевич, — розберемося. На Вулецькій горі хлопці прорубали виложбини, потім туди їх!..

— Навіщо? — не збагнув Лакута.

— Невже не розумієш? Щоб постріли не відлунювали.

— Не все одно?

— Ну, знаєш, для населення…

— То можна тут, у підвалі.

— А ти відаєш, скільки їх?

— Так, — погодився Лакута, — там зручніше. Привели його персональних, як він висловився, професорів, і Лакута почав допит.

— Прізвище? — запитав у Крепса.

Професор не відповів, знав, що все одно не минути смерті, стояв мовчки, і тільки на обличчі з’явилися жовті плями.

— Лічу до трьох… — Лакута бачив цікаві очі товаришів, йому кортіло показати себе.

— Один… два… — ляснув постріл, і Крепс заточився. Упав не зразу, дивився на Лакуту, жив ще секунду чи дві, потім ноги в нього підігнулися, видихнув повітря й опустився на підлогу акуратно, наче присів.

— Ще один! — схвалив Шухевич.

— І так буде з кожним! — ствердив Лакута.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«Через якийсь час з будинку бурси вивели групу професорів, чоловік 10–15, під конвоєм. Четверо з них несли скривавлений труп молодої людини. Як я дізнався пізніше від служниць професорів Островського й Грека, це був труп молодого Руффа, сина відомого хірурга доктора Руффа, який жив разом з дружиною і сином на квартирі Островського. Сім’ю Руффів забрали разом із ксьондзом Коморницьким та іншими гостями з квартири Островських. Молодий Руфф був убитий під час допиту, коли з ним стався епілептичний припадок.

Я пізнав трьох з чотирьох професорів, які несли труп молодого Руффа. Це були професори: Вітольд Новицький — завідуючий кафедрою паталогічної анатомії медінституту, професор Володимир Круковський з політехнічного інституту, відомий спеціаліст по нафті професор Роман Пілят та ще, здається, математик професор Стожек. Цю групу вивели через подвір’я за той будинок, в якому ми спочатку перебували. Вивели їх, як мені здалося, в напрямку так званої Кадетської гори.

Минуло ще 20–30 хвилин. Раптом звідти, куди повели професорів, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам’ятаю, було два або три залпи чи тільки один».

(Із спогадів члена-кореспондента Польської Академії наук Францішека Гроєра. Газета «Вільна Україна» від 5 грудня 1959 року).

— Ну а тепер твоя черга! — поманив до себе Валявського Лакута. Він уперше назвав професора на «ти». Потихеньку озирнувся, щоб побачити, як зреагувало товариство, побачив тільки щиру зацікавленість і підбадьорливі посмішки.